Дивовижі санскриту. «Абетка». Віктор Перконос.

Абетка

AUM_UA

/дивовижімріти, ой леле, санскриту /

om

व इ क ट ओऋ प ऐऋकओअंओस

ह उ य क ऐ
ह उ य क ऐ

 

Переднє Слово

«…не виживе той народ,

який сприймає трактування власної історії очима сусідів.»

(Ф. Нітше)

Нині в сучасному світі є декілька тисяч мов. Мова – це національне надбання народу, етносу. Не всі відомі з літописів мови людства (а це описи зафіксовані чотири-п’ять тисяч років тому, що віддзеркалюють пору Природи — більше десяти тисячі років!) дожили до цього часу. Багато їх вмирало разом з етносами, котрі їх породили. Деякі «застигли», бо їх підхопили та розвивали вже за своїми правилами інші етноси, наприклад – «латинь». Інші терпіли лінгвогеноцид, але вижили завдяки історичній живучості їх творців, наприклад – «українська». Одиниці відтворились (знову ожили як міфічний «фенікс») завдяки архіваріусам — жерцям етносу, котрі зуміли у вікуванні зберегти себе, наприклад — «іврит».

Згідно з відомими міфами сучасності (наприклад: «Біблія») та за гіпотезами вчених лінгвістів у ветхій порі світу людства теперішньої цивілізації жила єдина для всіх мова (можливо, мова попередньої — «ведичної цивілізації»), яка розпалась на діалекти в зв’язку з демонічним роз’єднанням спільноти самого людства. Тепер, серед тисяч мов світу науковці виділили лише ряд груп («сімей») умовно спільної метамови. Однією з таких сімей і самою найпоширенішою у світі (існує на всіх континентах Землі, більше, як 2,5 мільярдів носіїв!) є – індоєвропейська сім’я мов. Чому «індо-», хоча серед мов теперішніх індуських та іранських етносів є тепер десятки мов, котрі мають зовсім іншу графіку написання абеткових символів: від букв «латині» та «кирилиці» в словниках європейських мов до знаків (санскриту, палі, хінді…) більше схожих на символи (ієрогліфи) мов Далекого Сходу (наприклад: «алтайської сім’ї мов»)? Відповідь одна. Базисом всіх мов цієї сім’ї, тобто сучасних індуських та європейських, їх основним словниковим вантажем є — санскрит.

Відомо, що санскрит (дослівно – «оброблена», «культурна»), на його початку лише письменна мова, котра використовувалась жерцями, священиками Сонця (й Космосу – взагалі!) на теренах всієї Європи, а стала широко відомою тільки на території сучасної Індії. Й тільки, потім, набагато пізніше – всьому світу. І це, завдяки Великому літопису Вед: «Ріґведа» (Веди гімнів – мудрість нащадкам), «Самаведа» (Веди пісень — наука про народне мистецтво), «Яюрведа» (Веди жертвоприношень – наука про відродження людини) та «Артгаведа» (Веди заклинань — тут сказано, що Божу ласку отримує той, хто визнає Його триєдине перебування на Землі, вміє створювати добро й красу для довкілля і навчає того вміння свого ближнього). Ці літописи стали катехізисом найстарішої та найбільшої в світі на цей час (за кількістю спільноти віруючих!) віри – «індуїзму» (санскритом – «санатана-дхарма», що в перекладі означає: «вічна релігія», «вічний шлях», «вічний закон») та буддизму.

Який же вплив зробив, власне, санскрит на людство взагалі, чи залишив він свої сліди («стопи») в інших мовах індоєвропейської сім’ї мов, зокрема в слов’янській групі мов (а їх теж багато – тринадцять!)? Де витоки тих етносів, котрі створили санскрит? На яких конкретних теренах сучасної Європи в сиву давнину проживали творці й носії санскриту? Де витоки індоаріки? Чи там шукали псевдо-арії, фетишизовані «науковці» свою базу («альма-матер» — символів, духу, свастик, домінуючих колірів), а потім на основі їх надуманих, хибних, збочених доктрин, їхні божевільні («від Бога вільні!») учні безглуздо винищували справжніх потомків та носіїв культури не повністю знищеної катаклізмами космосу Землі і які (можливо й єдині в Європі!) мали учту ветхим древностям? Чи вірно рачив поет й співучасник колонізації Індії – Р.Кіплінг: «Захід є Захід, Схід є схід і разом їм ніколи не зійтись!»? Чи мав і має право (в «Праві»!) молодший брат чи, навіть, блудний син (самоназваний — «старший брат»!) священного сонячного етносу вдушать «цвіль» старої цивілізації, а не сумісно творити новий людський гумус Землі й поповнювати ноосферу Вернадського – лиш тому, що лиш на час став фізичним силачем (адже: — «воля волею, якщо сил невпрогорт», В.Висоцький)? Чому ми ще глибоко не вивчаємо – велику давнину (сіль) нашої прадавньої, що єдина у світі залишилася в основі своїй практично незмінною до сучасності — української мови ???

НООСФЕРА

trizub

Зорі в небесах

Жевріють теплом душі

Когось із землян,

Прах котрих вже з під землі

Літами весен дме квіт Яв.

{i}

Й блимає взимку

Лихом марево очей

Когось із землян –

Вмерлих, тих, хто зло діяв.

Й дме хуга — наволочі.

{п.м.}

Праві та Наві…

Суть – родить у Віках –

Праведних й наволоч.

 

Чи не стали ми не «слов’янами» (споконвічних, котрі були до і після віщувань Івана Предтечі), а «славянами» (як в часи Предтечі його земляки) — котрі славлять тільки силу … й успіх — для здобутку котрого «всі засоби дозволені й пригідні»: людські страждання та жертвоприношення інакшедумаючими волелюбними; обезкровлення й впровадження немочі ріду дітей Сонця?… Загадок історії ще багато. Вони ще мабуть тягнуться за людиною із її первинного, як вважають і сучасні індійські філософи символічного (знакового звуку Космосу) – «АУМ» («ОМ»): — , що став первинною мантрою («інструмент думки»; містичний вірш або магічне заклинання (іноді персоніфіковане), чаклунство, чари, чарівливість ) в індуїзмі та буддизмі.

Великий внесок в санскритську логічну складову українознавства зробив український вчений Степан Іванович Наливайко. Він у своїх уже надрукованих працях довів, що: «між санскритом і українською мовою існує виняткова подібність як у граматичній будові, тотожності численних префіксів, суфіксів, часток, наявності відмінків і відмінкових закінчень, кличної форми, так і в основному лексичному фонді». З допомогою мовної археології, С.І. Наливайко в свої працях також приводить більше тисячі гідронімів, топонімів та назв відомих українських прізвищ. Це свідчить, що не тільки санскрит та українська мова тісно споріднені, а й, можливо, на теренах сучасної України й були витоки санскриту – стартового майданчика й бази всіх мов сучасної мовної індоєвропейської сім’ї. Розвідки й пошуки в цьому напрямку, очевидно, повинні продовжуватись. Бо як вимовив ще один сучасний український санскритолог Кобилюх Василь Олексійович: «Без санскриту ми опиняємося в неволі лихих маклерів, безпомічні й незахищені, як голий на льоду» чи «без санскриту працювати в історичній філології однаково, що із зав’язаними очима зорі рахувати».

Метою автора цього твору був підбір прикладів тісної спорідненості української мови та санскриту, виконаний не науковими методами, а лише з допомогою поетичних форм. Основою досліджень стали роздуми автора над виявленими ним українськими народними філософськими думками, які в останні тисячоліття відгукувалась письмово та (особливо активно!) усно в співах («лірах», «псальмах») і думах кобзарів, бандуристів та лірників в народних піснях, прислів’ях та жартах (анекдотах) – навіть в цнотливих. Наприклад. Я довго роздумував про рацію та тезисами закладення тями в давній кобзарській думі «Гомін по діброві…», поки не осягнув, що ця дума є культове-сакральною (санскритською кодованою), хоч і виспівується кобзарями як діалог-конфлікт козака з рідною матір’ю. Думаю, що своєю сучасною версією цієї думи я вніс деякі розгадки глибоких думок народу, котрий ніс й несе до цього часу сакральність слів своєї ветхої мови. В цій думі, ж — біля дев’яносто процентів слів мають звучання й дуже глибоку семантику слОвника санскриту, сьогоденне тлумачення котрих й, можливо, забувається тепер «філологічною елітою». Наприклад, слова: «гомін», «поле», «пріє», «луг», «гай», «пугу», «діб рови», «січ»…

_Гомін по діброві…_

Гомін обходить

Діб рови. Пріє поле

Туманом думок…

Й мати рідна – вітчина

Геть гонить козак-сина

І в орду гонить,

Й до ляха, й на турчина,

І до москаля…

Питав: — «Навіщо?»

Бо ж: ординець обминає

У полі козака,

Турчин бавить сріблом, златом,

Й лях ж – вином піддобряє…

А москаль манить

До кошів, вже сибірських,

У січі жити.

Аж, мати кличе

Сину голову мити !?

А він дивує.

Бо ж, дощ її поливає,

А суше — буйний вітер.

Й стелеться шляхом

Туман, й січе з Лугу:

-«Гай…да, …пугу, …пугу …»

Але ж, така інформаційна сакральність закладена й у різні первісні тексти теперішньої цивілізації людства, що стали основами релігій. Наприклад:

1. Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.

2. Воно в Бога було споконвіку.

3. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього.

4. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей.

5. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його.

6. Був один чоловік, що від Бога був посланий, йому ймення Іван.

7. Він прийшов на свідоцтво, щоб засвідчити про Світло, щоб повірили всі через нього.

8. Він тим Світлом не був, але свідчити мав він про Світло.

9. Світлом правдивим був Той, Хто просвічує кожну людину, що приходить на світ.

10. Воно в світі було, і світ через Нього повстав, але світ не пізнав Його.

11. До свого Воно прибуло, та свої відцурались Його.

12. А всім, що Його прийняли, їм владу дало дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його,

13. що не з крови, ані з пожадливости тіла, ані з пожадливости мужа, але народились від Бога.

/Євангеліє «Від Івана», 1:1-13/

І далі – логічне продовження:

«Воно рухається — воно не рухається, воно далеке — воно ж і близько,

Воно усередині усього — воно ж поза усім», але уже: Іша-Упанішада, шлока 5.

До речи, про первинність (споконвічність) Слова як інформації, що є основою формування знань кожної людини теперішньої її цивілізації задовго (більше чим за тисячу років) до Ісуса Христа говорилося і в Рігведі, що ЮНЕСКО занесена до реєстру «Пам’ять Всесвіту» — «На початку був Брахман, з яким було Слово; і Слово воістину було верховний Брахман».

Слід відмітити, що: — «…У Індії добре розуміли знакову природу слова, усвідомлювали величезні потенційні можливості формально одного і того ж слова для вираження самих різних понять; знали, що значення слова великою мірою визначається цілою системою, до складу якої входить це слово»»…

«Характерна для давньоіндійської культури висока міра знаковості її проявів, що доходить іноді до того, що візуальне або інша безпосередня подібність легко поступається місцем опосередкованим (зокрема, символічним) асоціаціям, у поєднанні з тим, що цій культурі властиво прагнення до зв’язку одного і того ж плану вираження з декількома різними планами змісту, робить особливо доцільним семіотичний аналіз витворів буддійського мистецтва». / В.Н. Топоров – лінгвіст, професор, перекладач з палі на російську думок-аксіом Будди – «Дхаммапада»/.

Лінгвістична розвідка автора здійснена лише поетичним відображенням його сьогоденних думок в стислій віршованій формі: «хайку» та «танку», котра прийшла до нас з Далекого Сходу (на жаль, ця поетична форма забута й не практикується нині в мовному середовищі України), і переспівом думок давнього часу всесвітньо відомого тепер перського (ірано — узбецького) математика та філософа – Омара Хайяма, котрий винайшов в давні часи (ХІ століття нашої ери) теж коротку форму та стиль поетичної думки – «рубаї́ ». При написанні тих думок, вже апріорі ребусних, виявилось, що українські «одно» чи «двомірні» слова, які використовуються в написанні думки, або зразу ж розгадуються при звертанні до тлумачення відповідних, так само вимовлених слів, із словника санскриту (мабуть, за їх здібністю і до іншого напрямку виміру їх кодування), або переводять той ребус в три -, чотири -, п’яти -, … вимірний семантичний простір думки.

Запис слів санскриту у цьому творі виконано не за правилами алфавіту Деванагарі, а більш зрозумілими європейцю буквами латиниці за відповідним Гарвард-Кіотським погодженням. До речи. Слово «деванагарі», може трактуватися із санскриту як складене із слів: «дева+нагарі», що перекладається – «божественний (небесний) горОд», або ж: «дева+нага+рі», що уже відповідає тлумаченню — «небесним змій-демоном дароване».

drakon

Бо, ще ж у Біблії стверджувалося: — «І були вони нагі обоє, Адам та жінка його, і вони не соромились» (Буття, 2,25), а уже сучасний індійський філософ і член Британської академії Сарвепаллі Радхакрішнан якось сказав: — « Самі древні фантазії іноді дивують нас своїм вражаюче сучасним характером, бо прозорливість не залежить від сучасності».

Тож, гадаймо разом – Шановний Чи-та-чу! А якщо: —

«Трапиться з тобою

Щось, десь, колись – погане…

Пливи до Лугу

Бо, Луг – то рідний батько,

А Січ – є, завжди – мама»*

*тутдивись у словнику санскриту слова: “trap”, “trapa”, “pagaNDa”, “plava”, “luG” “sic”.

Слід, також, зважати і на думки вченого-кібернетика Василя Налимова висказану ним у книзі «ЭТЮДЫ ПО ИСТОРИИ КИБЕРНЕТИКИ Предтечи кибернетики в древней Индии»: — «Ми усвідомлюємо те, що наше розуміння древніх текстів часом відмінно від розуміння індологів і, тим більше, відмінно від розуміння древніх філософів Індії. Але це неминуче: один з основних наших постулатів, що нижче детально розвиваються, полягає в тому, що при сприйнятті будь-якої знакової системи, у тому числі і мови, приймач в загальному випадку сприймає не те або не зовсім те, що хотів повідомити передавач, — особливо це відноситься до сприйняття текстів, створених в зовсім іншому інтелектуальному полі»…

Бо. «У науці, особливо в науковому світогляді, постановки завдань, можливо, важливіше, ніж їх рішення. Рішення завжди носять тимчасовий характер, вони приходять і йдуть відповідно до розвитку технічних засобів науки і наукового критицизму. А постановки завдань залишаються вічними. Іноді протягом тривалого історичного періоду одні з них йдуть на задній план або зовсім забуваються, поступаючись місцем іншим, моднішим, але потім знову відроджуються, створюючи циклічний характер розвитку науки»

Добавить комментарий