«Станіславчик». Віктор Іванович Перконос

Доба Київсьої Русіі, часи ординської навали.

Коли починаєш перечитувати «відомості» та думки про Київську Русь, що довгі часи  у літописах християнських попів, за їх із_Торією – нав’язували «звідом» Київської Русі, що вона є першобатьківщиною всіх слов’ян й сучасної Росії  зокрема – сумно, сумно… А тоді же – чия ж батьківщина (чи матірщина!) тисяч років попередніх віків без всяких там Рюриків та Романових царів, без всякого шовінізму, більшовизму чи іншого …ізму?… Стає тяжко на душі.  Особливо тяжко тепер — у вік інформаційного вибуху, коли так багато інформації (й про ветхі, і древні  часи теж), іншої, але суперечної також, про нашу споконвічну Батьківщину-Вкраїну, коли так багато авантюристів хоче знову поділити і  приточити, загарбати — ті тепер такі родючі землі споконвічної твоєї батьківщини до себе.

Дискусії вчених довкола етимології слова Русь (а, отже, і походження самих русів) точаться з прадавніх часів: ще автор Густинського літопису, укладеного в Києві у 20-х роках ХVІІ ст., писав: «Єсть недоумініє многим, откуду, і в кая літа, і чесо ради наш Словенский народ наречеся Русю». З іншого боку, цілком очевидно, що ця проблема не може бути ототожнена з проблемою становлення Давньоруської держави як політичної одиниці. На багатьох прикладах європейської історії можна побачити, як химерно усталювалися назви держав, коли їх витворення було підштовхнуте прийшлими колективами, що з плином часу злилися з місцевим етносом. Так, назва Болгарії спирається на політонім булгари, яким позначали кочовиків-завойовників; Франції – на ім’я германського племінного союзу, очоленого франками, що захопили Галлію; Британії – на германське плем’я бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення і т.д. Однак «патріотичне» прочитання історії подеколи й донині дає рецидиви  у періодично відроджуваному протистоянні «норманістів» та «антинорманістів», що було започатковане ще баталіями в Санкт-Петербурзькій Академії Наук середини ХVІІІ ст. між Герхардом Фрідріхом Мюллером і Михайлом Ломоносовим. Перший, як відомо, доводив, що Київську Русь заснували нормани, точніше шведи [руси – бо русяві, ж!], а другий вважав, що це вкриває ганьбою Росію.

Втім, нині «норманістами»  (в сенсі визнання скандинавського походження і слова Русь, і династії київських князів Рюриковичів) є більшість фахівців, тож з їх гіпотез про коріння етноніма руси варто розпочати побіжний огляд точок зору на це питання. Слово русь, згідно з такою версією, пов’язується з давньоскандинавським коренем *роð, засвідченим у давньошведських поняттях roðеr – гребля, судноплавання, Roðslaghin [Roslagen] – округ, що поставляє в ополчення одне весельне судно, ruði – морський похід на веслових суднах тощо. Ймовірно, що першим передавачем самоназви скандинавських мореплавців стала людність узбереж сучасної Фінляндії та Естонії, де шведів, котрі почали з’являтися тут з середини першого тисячоліття, називали по-естонському Rootsi, по-фінському Ruotsi. Інше коріння слова Русь бачить відомий орієнталіст і історик Омелян Пріцак, виводячи його від кельтського етноніма Рут(г)ені, який у німецьких діалектах трансформувався за схемою *Rut-/Ruzz-/Ruz- > Russ-/Rus. Історичними носіями назви Руззі, за Пріцаком, були фризькі купці, що Ruzzi вели трансєвропейську торгівлю і, змішавшись зі скандинавами, утворили на Волзі політичне об’єднання, котре згодом слов’янізувалося і розвинулося в Державу Русів.

На противагу германській (скандинавській) етимології існує припущення про зв’язок слова Русь з іраномовними мешканцями одного з регіонів Середнього Подніпров’я, присутність яких засвідчена у місцевих гідронімах Рось, Роська, Росава тощо, гіпотетично похідних від іранського ruxc/roxc – світлий. Носієм етноніма рос [рус, русь], як вважають прихильники цієї точки зору, могла виступати котрась із сармато-аланських, згодом слов’янізованих, племінних груп, що входила до антського союзу племен.

Врешті, є прибічники слов’янської етимології поняття Русь, прив’язаної до праслов’янського кореня *rud-/rus із значенням світлий, русий. За гіпотезою Бориса Рибакова східнослов’янське плем’я з такою назвою мешкало на цих теренах уже в VІ-VІІІ ст. Врешті, за ще одним варіантом слов’янської версії, носіями назви Русь могли бути ругії Ruqi – слов’янське населення о. Рюген на Балтиці, чиїх ватажків нібито запрошували для оборони міста мешканці торгового Новгорода. /Див.  Наталія Яковенко, «Нариси історії України»/.

Але «історики» чомусь вперто не звертають увагу на можливу назву угрупування  придніпровських племен, що потім увійшли у спільноту, народ, що вже назвав себе – слов’янами – словом  ruS із  санскриту, що лише характеризує ті племена: — гнів, лють, глибоке обурення, шаленство, сказ, пристрасть, запал.

А починається, чомусь, історія (із_Торія) слов’янських земель (й українських – зокрема!), земель политих потом і кров’ю твоїх предків не із часів трипільсько-кукутинської культури, а із захвату лише тимчасової у вічності існування влади північними розбійниками (чи то із Новгородщини, чи то аж із Прибалтики…) на теренах племені русів, що під Києвом і їх отамана й «варвара» Аскольда. За, наприклад, Вікіпедією: Аскольд – напівлегендарний київський князь, володар давньоруської держави, або скоріше — лише Києва. Здобув владу можливо перед 860, загинув у 882 році. Походження імені князя досі викликає запитання. Поширена версія виводить його з дав.-ісл. Haskuldr або Höskuldr, що пояснюється нібито його скандинавським походженням [дійсно так, мабуть, і деякі мужі (бик-тури) давнини переміщались у древності на північні, прибалтійські землі і ставали і там вікінгами, розбійниками]. За іншою версією — ім’я має місцеве, слов’янське коріння. Борис Рибаков пов’язував ім’я Осколд із старовинною племінною самоназвою подніпровських мешканців: сколоти.  [але ж всі назви (й сколоти теж) давалися як правило із самої древньої письменної мови Вед — санскриту]. Письменник Юрій Сяков, наприклад: вважає, «що слово Asholdа або Asholt іменем готського походження і навіть перекладає його як «честь аріїв» — [і начеб теж дійсно. Адже, Київщина – ветха країна оріїв (аріїв), бо ж трипільська культура була вперше археологом Хвойко там знайдена і вперше у світі біля недалеко розташованого  від Києва і тепер — Трипілля]. Ян Длугош стверджував, «що Аскольд походив з князівської династії, започаткованої Києм, і був рідним братом князя Діра. За іншою версією — був воєводою Діра і успадкував владу після його смерті» [а де ж, хоч трохи достовірних, літописних даних  життя-буття чи інших відомостей про князя – Діра?]. Сяков з посиланням на неозначені арабські джерела, стверджує, «що у першій половині ІХ-го ст. на службі у еміра Кордови перебував загін скандинавських найманців на чолі з ватажком, ім’я якого можна прочитати як Аскольд —  аль-Діра (за правилами же граматики мало б бути «ад-Діра», як у аль-Масуді). І до Києва Аскольд, на думку Сякова, міг потрапити найвірогідніше після завершення служби у еміра Кордови, або пройшовши через Візантію, або через Балтику. За гіпотезою Ігоря Мицька — «він був сином князя Олега та братом Діра і Ольги» [???].

askold dir

Аскольд та Дір у Радзивіллівському літописі

Мабуть більш вірогідну розгадку двійного імені  Аскольд-Дір київського князя часів, коли ще населення і сам князь за рідновірою поклонялися Сонцю, Перуну і іншим божествам Небес (але були уже за західною назвою – «варварами» по відношенню до християнства, що так швидко поширювалося у Європі), в часи розколу сколоти скіфів на етнічні племена —  принесе теж санскрит, а саме:

askhala – «той, що не коливається»;
dir (dRR) — розривати, розламувати, руйнувати, розривати на частини, робити відкритий розрив.

Адже й Радзивіллівський літопис вказує на подвійне ім’я слов’янського князя, уже не твердого бик-тура, але ще скіфського — «ксая».

За літописами у 860 році Аскольд очолив перший документований самостійний похід Русі на Константинополь. Причиною і приводом для походу на Константинополь могли бути, зокрема утиски київських послів і купців, або ж напад на руських рибалок біля острова Березань [можливо тоді ще — Буян] і Білобережжя (Тендрівської коси) [а вірніше геродотовської Гілей (де тепер національний парк – «Білобережжя Святослава»), що давно уже має назву Кінбурнської коси. А Тендрівська коса в ті часи носила назву – Ахіллів Біг. Й в усті (гирлах) Дніпра та Бугу князь Святослав провів свою останню зиму після тяжкого походу по визволенню слов’янських родів на Балканах. І дійсно в ті часи на семи островах Дніпробужского лиману жили рибалки-розбійники… І не тільки – «розбійники», бо на відміну від північних вікінгів-розбійників ще й захищали південні рубежі Дикого Поля і, мабуть, були і митниками шляху – «із варяг у греки»].
«На світанку 18 червня 360 руських лодей з 8-ма тисячами вояків на борту несподівано з’явилися у Босфорській протоці й взяли столицю Візантії в облогу. Незабаром потому наспіла й піша рать. Патріарх Фотій I емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: «Народ (руси) від країни північної…, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море».

 Облога Константинополя тривала цілий тиждень, і за словами Фотія «місто ледве не було підняте на спис», як у давнину називали здобуття фортець приступом. Імператор Михаїл III в цей час воював з арабами в Малій Азії і змушений був терміново вирушити додому. Війна завершилася мирною угодою. Штурм русами Царгорода мав величезний резонанс у тогочасному світі і, рятуючи своє становище та престиж імперії, імператор поспішив назад. Венеціанський хроніст Іоанн Диякон стверджував, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому «з тріумфом».

За деякими здогадками частиною угоди з Візантією стало хрещення Аскольда і принаймні частини його вояків. За реконструкцією Михайла Брайчевського «сам князь отримав при хрещенні ім’я Миколи, одразу ж після походу русів патріархом була створена нова митрополія і до Києва був спрямований єпископ Михаїл, перший очільник Руської церкви». Саме тому за точку відліку вітчизняної історії Повість временних літ бере 860 рік, не позначений більше жодними видатними подіями: «Коли почав царювати (імператор Візантії) Михаїл, стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь (війною) на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо». Насправді Михаїл III зійшов на трон ще у 842 році. Плутанину у літописі Брайчевський пояснює «подальшими фальсифікаціями».

Аскольд воював не лише з візантійцями. У літописі є відомості про його походи проти уличів [бо, як уже оповідалося, в середньому Подніпров’ї проживало велике плем’я уличів. Столицею яких було поселення-фортеця Пересічень на  острові – Чапля, що на Дніпрі.] і печенігів [не підвладних київському уже князівству — кочівників, подніпровських степняків].

А от, російський вчений і письменник Лев Миколайович  Гумильов, що багато писав про історію етносів Світу, який створив теорію їх пасіонарності, давно підмітив:

«Спробуємо подивитися з точки зору сказаного вище на етнічну історію нашої країни. У ті віки, коли починалася історія нашої Батьківщини і її народів, людство населяло Землю украй нерівномірно. При цьому одні народи жили в горах, інші — в степах або глухих лісах, треті – на берегах морів. І усі створювали абсолютно особливі культури, несхожі друг на друга, але пов’язані з тими ландшафтами, які їх годували. Зрозуміло, що лісовики могли продуктивно займатися полюванням, наприклад, добувати хутра і, продаючи їх, отримувати все те, чого їм не вистачало. Але цього не могли робити ні мешканці спекотливого Єгипту, де хутрових тварин не було, ні насельники Західної Європи, де горностаї були такі рідкісні, що їх хутро йшло лише на королівські мантії, ні степняки, що займалися скотарством. Зате у степняків було удосталь молоко і м’ясо, вони робили смачний і поживний сир, що не псується, і могли продавати його. Кому? Та лісовикам, що виготовляли з дерева вози, на яких могли їздити степняки. А найголовніше, мешканці лісів робили дьоготь, без якого не оберталися колеса степових возів. У жителів Середземноморського узбережжя були прекрасна риба і оливки, на схилах Апеннін і Піренеїв паслися кози. Отже, у кожного народу був свій спосіб господарювання, свій спосіб підтримки життя. Отже, ми повинні почати вивчення історії народів з опису природи і клімату територій, на яких вони живуть».

Київ і його ветхе землеробське довкілля, мабуть, під час розколу Великої Скуфії, де був ще ксаєм і уже київським князем Аскольд, мабуть,  й стали передвісниками нової жорстокої ери, що вже рухалася і із Заходу, і із Далекого Сходу – ери насилля та монархій у вірі та владі, ери закріплення земель та влади за окремими наслідними царями, монархами, папами, владиками і т.і. В Києві вона почалась із так названих Рюриків – перших пришельців до Київської Русі, що на очах його співвітчизників убили Аскольда – отамана їх краю і поставили свого, нового князя уже довгочасної династії і потім імперії — «рюриків».

«Біографія Рюрика непроста. По «професії» він був варяг, тобто найманий воїн. По своєму походженню — русич. Здається, у нього були зв’язки з південною Прибалтикою. Він нібито їздив в Данію, де зустрічався з франкським королем Карлом Лисим. Потім, в 862 р., він повернувся в Новгород, де захопив владу за допомогою деякого старійшини Гостомисла. (Ми не знаємо точно, чи означає слово «Гостомисл» власне ім’я людини або прозивне позначення того, хто «мислить», тобто співчуває, «гостям» — прибульцям.) Незабаром в Новгороді спалахнуло повстання проти Рюрика, яке очолив Вадим Хоробрий. Але Рюрик убив Вадима і знову підпорядкував собі Новгород і прилеглі області: Ладогу, Білозеро та Ізборськ»… (відповідно із Л.Гумельовим) …«Згідно літопису, Рюрик помер в 879 р., залишивши сина, якого звали Ігор, по-скандинавськи Інгвар, тобто «молодший». Оскільки Ігор, по словах літописця, був «Дєтєскъ вельми» («дуже малий»), за словами літописця, владу прийняв воєвода на ім’я Хельги, тобто Олег. «Хельги» — це було навіть не ім’я, а титул скандинавських вождів, «чаклун», що означав одночасно, і «військовий вождь». Олег з воїнами рушив по великому шляху з «варяг в греки»: з Новгорода на південь по річці Ловать, де була переволока, і далі по Дніпру, попутно зайнявши Смоленськ. Варяги Олега і малолітнього Ігоря підійшли до Києва. Тоді там жили слов’яни і стояла невелика ватага русинів – дружина («військо») Аскольда. Олег виманив Аскольда (і вождя слов’ян Діра) на берег Дніпра і там зрадницький убив його. Після цього кияни без жодного опору підкорялися новим володарям. Це сталося в 882 р.».

Олег, Ольга, Ігорь і особливо син Ігоря та Ольги, звісно, були державо творцями  нової формації етносів що розпадалися на теренах Великої Скуфії. У шерегу князів початкової героїчної доби Київської Русі постать Ігоревого сина Святослава (962-972), одного з найромантичніших героїв літописної традиції: …«князь хоробрий і легкий, ходить, ак пардус [немов гепард], не возить за собою в походи ні возів, ні казанів, не ховається вночі до шатра, бо спить разом з дружиною просто неба, поклавши сідло під голову. Не нападає на противника зненацька, але завжди посилає виклик: — Іду на Ви!» — таким описували Святослава слов’янські літописи. А  Візантійський мемуарист Хст. Лев Диякон лишив і перший словесний портрет київського князя:

«Ось якою була його зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясносиніми очима, кирпатий, безбородий, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся – ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла були цілком співмірні, однак виглядав він похмурим і диким… Одежа його була біла і відрізнялася від одежі його наближених тільки чистотою».

Смерть, яка спіткала войовничого Святослава, була такою ж бурхливою, як і його життя: повертаючись з багатою здобиччю і величезним полоном із Подунав’я, дружина русів на Дніпрових порогах зазнала у 972 р. нападу печенігів. Князь був убитий, і за наказом печенізького хана Курі з його черепа зробили чашу, окуту золотом [це ще давній скіфський звичай — щоб перейняти у героя його здібності та звитяги]. По одним описам печеніги (по сучасним гіпотезам теж слов’янський народ (про це свідчить хоча би мова і суть напису  –  «Чужих іща, своя погуби», що вони зробили на чаші із черепа Святослава) вичікували Святослава після його зимівлі на Білобережжі за навітами та великою оплатою зі сторони візантійського імператора, а по іншим: за зрадою його сина Ярополка…

Отже на теренах сучасної України зачалася нова ера суспільного життя: ера переходу від вічевого управління громадами і країною в цілому – до чисто княжого владарювання;  ера установлення нової віри — віри монотеїзму (однобожності);    ера нових законів управління – коли моноліт Законів Праві, що споконвіку свято виконувалися, бо були прабатьківським (так жили діди, батьки – і їх синам установлено їм слідувати) – на ситуативні зміни (по поняттям володаря) на потребу вигоди дій чи й, взагалі, за примхами того чи іншого володаря.   Ера жорстока і кровава – ніч Сварога, під покровом Чорнобога…

Крім того: «До IX ст. розкол слов’янської єдності привів до створення нових, раніше не існуючих народів. В результаті змішення слов’ян з іллірійцями з’явилися серби і хорвати, а у Фракії змішення з прийшлими кочівниками поклало початок болгарському етносу. Якісь слов’янські племена проникли в Грецію і Македонію, дійшовши до Пелопоннесу, який вони назвали Мореєю (від слова «море»). Зростаюча пасіонарність слов’ян розкидала їх по усій Європі. Російсько-слов’янська [Київська Русь] держава, що утворилася, з центром в Києві швидко посилилася і відразу ж почала розширюватися до берегів Чорного моря. У цьому русі слав’яно-русичі зіткнулися з таким грізним супротивником, яким була в кінці IX — початку Х ст. Візантія. Говорячи про стосунки Києва і Візантії в Х ст., необхідно відразу відмітити наступні обставини. По-перше, в Х ст. дуже змінилися ландшафтно-кліматичні умови життя народів Євразії і, зокрема, мешканців Північного Причорномор’я. Наступила чергова вікова посуха, внаслідок якої частина печенігів відкочовувала з Середньої Азії в пониззя Дніпра. Печеніги у пошуках союзників вступили в контакт з Візантією і стали для неї надійними друзями, а вороги печенігів і Візантії — угорці — виступили союзниками слов’ян і русів і як могли підтримували їх.

По-друге, події воєн слав’яно-русів із Візантією передані у візантійських хроніках та російських літописах відбувалося дуже сильне їх спотворення. Замість правдивого викладу подій ми маємо легенди, які вигадувалися літописцями на догоду «начальству», залежно від політичної ситуації. Особливо характерна «історична міфологія» для російського літописання — знаменитій «Повісті минулих літ» Нестора. Чернець Нестор жив і працював в Києво-Печерській лаврі — культурному центрі Києва, де в XI — XII вв. були сильні антигрецькі настрої. Віддзеркаленням цих настроїв служить, наприклад, факт перенесення Нестором дати походу русів під керівництвомАскольда на Царьград на 47 років (з 860 р. на 907 р.) і взагалі приписання походу Олегу. Так подвиги древнього русича у війні з Візантією виявилися закріплені за досконалим варяжським конунгом. Більше того, якщо уважно прочитати оповідання Нестора, можна помітити, що з 882 по 885 р. Олег бере перемоги над усіма слов’янськими племенами, у тому числі і над тими, що платили данину хазарам. Проте ні про реакцію хазар на перемоги Олега, ні про самих хазарів Нестор не пише ні слова, причому літописна пауза в розповіді про хазарських справах займає не мало не багато 80 років. Очевидно, літописець цілком свідомо умовчує про якісь події, але про які саме — ми можемо тільки здогадуватися. (Л.Гумилёв, «От Руси до России»).

Тобто практично вся сучасна історії, що базується тільки на літописах Київської Русі (а потім і за часи Російської імперії облудних повістях Романових та й, потім, більшовицького свавілля) має  велику кількість фальсифікацій. Тож тепер у наш інформаційний вік треба дослухуватися не тільки до відомих літописів давнини, а і споглядати і співставляти нові факти: археологічні, палеонтологічні … і не забувати й про   мовну (лінгвістичну) археологію.  Про часи Київської Русі написано дуже багато текстів. Дивує те, що, християнські попи і до цього часу «обожнюють»  одного із самих одіозних київських князів – Володимира – «рівноапостольного». Бо він же охрестив (у водах Хрещатика, а потім мечем і батогом) — всю Русь !??.

От що пише про ті часи російський вчений, що переслідувався в більшовицькі часи, син великої поетеси – Ганни Ахматової:

«Київ, що очолив після смерті княгині Ольги, і київську християнську общину Ярополк Святославович був пов’язаний договорами із Константинополем і печенігами. На півночі, в Новгороді, християнству протистояв балто-скандинавський культ Перуна (по-литовськи Перкунас [а старослов’янською — Перконосъ]), бога оновленої язичницької релігії. У такій гострій ситуації зіткнення полярних світоглядів (а вірніше, світовідчутті) було неминучим. Почалася довга і наполеглива боротьба Ярополка з прибічниками Перуна, яких очолював звідний брат Ярополка Володимир, син наложниці Святослава — ключниці Малуші [що в свою чергу булла полоненою, але дочкою одного із каганів (по імені — Маль) Хазарського Каганату ще не знищеного дружиною Святослава. Коли княгиня Ольга помстилася (знищила владну верхівку Іскоростеня. В цьому поході Ольги з нею був і малолітній її син – Святослав, який за легендою при підході до Іскоростеня, навіть,  першим пустив, правда не далеко, стрілу із лука в бік  ворога – прийняв бойове хрещення) за вбивство її чоловіка Ігоря, і невігластво у сватанні до неї кагана-князя Мала після звірського вбивства Ігоря. При розгромі Іскоростеня Маль був страчений [по іншим версіям описів – був відправленим у  Любич – тепер одне із духовних пристанищ, Мекка іудеїв], … а його діти: малолітня Малка, та син, що став потім вихователем і наставником (той історично відомий – Добриня Микитин!)   узбічного Володимира були взяті  під благодійну опіку Ольги… Ой, не знала вона, що вона наробила цим для Русі!].

Володимир же зі своїм дядьком Добринею був посланий в Новгород ще Святославом. Після загибелі Олега, боячись старшого брата, Володимир Святославич втік до Швеції. Здавалося, була досягнута бажана єдність країни. Але воно виявилося крихким, бо слов’яно-руські пасіонарії того часу були повні прагнення боротися за близькі їм світогляди і бажані цілі. Володимир повернувся в Новгород як прибічник «злих» балтійських богів. Очоливши військо із варягів і новгородців, він спочатку напав на Полоцьк, убив його князя Рогволода і приєднав Полоцьку землю до Новгорода. Потім послідувало захоплення Смоленська. І ось в 980 р. великим шляхом «з варяг в греки» Володимир підійшов до Києва.

В оточенні Ярополка виявилися зрадники. Очевидно, він не усіх влаштовував. Воєвода Розпуста помилковими радами поставив князя в дуже скрутне становище: Володимир блокував його у фортеці Рідні. Серед обложених почався голод. Та Розпуста ж порадив Ярополку вийти з фортеці і домовитися з братом про спільне життя. Зустріч порішили зробити у шатрі між кріпосним ровом і наметами війська, що держало облогу. Коли Ярополк увійшов до шатра, двоє варяг,  що ховалися там пронизали його мечами. Так язичницька партія отримала повну перемогу». [Так по трупам брата та родичів «рівноапостольний» Володимир прийшов — і на довго — до влади]. А потім, якщо дуже коротко:

«Володимир заплямував себе і вбивством князя Рогволда і його синів, які були ні в чому не винні і навіть не воювали з ним. Він зґвалтував дочку Рогволда Рогнеду. Та навіть хотіла убити Володимира, помститися за смерть батька і братів. Володимир віроломно убив власного брата. Зрадив він і своїх бойових товаришів — варягів. У цього князя, і тому свідоцтво літопис, гріхів вистачало. На його репутацію воїна тяжким вантажем лягла корсунська авантюра. Так що, світла пам’ять про нього, збережена нащадками до наших днів, може бути названа незаслуженою»!

І це тільки початок кінця Київської Русі:

«У великого київського князя Володимира було дванадцять синів. Ми відмітимо лише тих, які взяли участь в наступних подіях. Син Владимира і Рогнеди Ярослав князював в Новгороді, його брат Мстислав — у Тьмутаракані. Природно, що перший залежав від новгородців, а другий — від тьмутараканців. Улюбленими дітьми Володимира були його сини від болгарки: Борис і маленький Гліб. Свого старшого сина і законного спадкоємця Святополка Володимир ненавидів. Святополка звали «сином двох батьків», бо Володимир захопив в полон і узяв в дружини його матір-гречанку, що була вагітною від ним же убитого князя Ярополка. [За літописами Святополк Окаянний першим ділом і повбивав братів Бориса та Гліба, котрих теж потім – вже при Ярославі Мудрому канонізували (можливо,  хоча би тут не було попівської помилки?) у святі. Але по іншим (іноземним, наприклад: «Сага про Еймунда») хронікам вбивство Бориса і Гліба якраз заказав і потім вдало замаскував відомий Ярослав Мудрий].

Святополк активно налагоджував контакти і з печенігами, і з поляками. Мабуть, це був перший російський «західник». Як духовний батько Святополк обрав єпископа Колобережського — німця Рейнберна, що дуже погано кінчилося для обох. Володимир посадив і німця, і княжича в темницю, із якій єпископ вже не вийшов. У настроях киян не було єдності. Серед жителів міста були прибічники і Святополка, і Ярослава, і Мстислава, причому гарячі прибічники одного княжича були злими ворогами інших.

Коли Володимир помер, його улюблений син Борис, відправлений батьком проти печенігів, був кинутий своїми соратниками. Дружина залишила його і пішла в Київ. Борис з небагатьма друзями виявився безпорадний і беззахисний. У цей же час, по смерті князя, натовп звільнив із ув’язнення Святополка і проголосили його великим князем. Що стосується Новгорода, то незадовго до смерті Володимир збирав війська для утихомирення новгородців і свого сина Ярослава. Отже, ми бачимо повний розвал держави, який міг кінчитися тільки війною. І війна почалася».

Адже на теренах Київської Русі повністю збулося пророцтво Ісаї із Біблії виказане, правда, по відношенню до Єгипту:

«2. І підбурю єгиптянина на єгиптянина, і будуть точити війну кожен з братом своїм, і кожен із ближнім своїм, місто з містом, а царство із царством.
3. І Єгипет на дусі поникне в своєму нутрі, а раду його Я поплутаю, і вони будуть питати бовванів своїх, і заклиначів духів та духів померлих і своїх ворожбитів.
4. І віддам Я Єгипет у руку жорстокого пана, і цар лютий над ним запанує, говорить Господь, Господь Саваот! (Ісая 19:2-4)».

В часи частих громадянських війн доби ще Київської Русі (князівств між собою – із братовбивством!) було задумане, реалізоване й дуже довгі часи використовуване, так назване «татаро-монгольське іго». Начебто Київська Русь була розтрощена ордою, що організував хан  Батий, династія якого влаштувала Велику Татарію (тепер ще пишуть: «Велика Тартарія» чи «Моголо-Тартарія»)   знову, як за часи скіфів-сколотів – «від океану до океану» імперію, що в кінці-кінців виродилась в Масковський (замаскований) каганат, а потім у Романівську імперію. Але при чому тут і татари, і монголи. Так, насправді — була організована «орда» із таті, що за часи тих грабіжницьких міжусобиць на теренах   Київської Русі  стала значна за кількістю. Але ж місцевий «Батий» – це один із князів Київсьської Русі – Ярослав ІІІ Владиславович (1191-1246) – московський князь, а син же його Олександр Невський (як це доказано теперішніми вченими й філософами, наприклад Чудиновим В.О. – дивись його розшифровку старинних гравюр виконаних чесними майстрами Китаю та Русі).

jaroslav

(Напис слів санскриту відповідно до Гарвард-Кіотського погодження:

—          bat – воістину;
—          batu – із групи характерників (волхвів);
—          ko – зв’язаний з…;
—          kan – зоріти (на російській – «сиять»), ясновельможний;
—          taT – бити, розбишака (російською може бути і – рос. «разбойник»);
—          tata – батько;
—          etat і etad – цей (російською – «этот»);
—     pApa – дурний, поганий, злий, негідник, нечистий, шкідник, порочний,  грішний, помилковий, дефективний, норовливий, нечистий, псований, розпусний, безпутній, неморальний, шахрай, махлюючий, крутій, лихоманковий, лютий, жорстокий, згубник…)

І їздили довго всі князі бувшої Київської Русі вже не у престольне місто Київ, а до Сарай-Бату, що був створений неподалеку від бувшої недавно столиці багатовікової держави-спрута Хазарського Каганату — Ітіль (розбитої вщент дружиною Київської Русі під керівництвом відважного  –  Святосла Хоробре). В оповідях російської історії слово «орда» тишком зникло (як і його першооснова – «тать») і вже виникали чисто російські назви розбійницьких ватаг (наприклад: «яїцьке»  козацтво). До вимовленого тут, читачеві слід вдуматися у  тлумачення слів, що були розшифровані у вказаних малюнках професором Чудиновим на основі праслов’янської письмової мови (котру мабуть добре знали в ті часи й китайські філософи та характерні святці Русі) – санскриту.

Звісно в ті окаянні часи доби Київської Русі не всі етноси слов’ян напряму були підпорядковані  злодіям-князям. Були ще й незалежні, що всіма силами старалися жити по споконвічним Законам Праві, мужньо захищали свої патріархальні устої і звичаї. Серед таких суспільних громад було і Пониззя (з XIІІ ст.. — уже Поділля) зі своєю ще столицею – Бакота. Незалежність Пониззя тягнеться ще із часів становлення Київської Русі. При поділі земель слов’янських на їх влаштування під управлінням Верховного Князівства (весь час до княжої міжусобиці, що вилилась у братовбивче  «татаро-монгольське іго» — ценром Русі був Київ) княгиня Ольга потенційно «закріпила» Пониззя за своїм єдиним сином Святославом. І це зрозуміло. Бо у літописі сказано, що в  903 році Ігор змужнів, і привели йому дружину з «Плъскова» на ім’я Ольга. Сучасні ж історики розділилися на тих, хто під Плъсковом розумів Псков, тих, хто говорив про древню столицю Болгарії Пліску, а також тих, хто вказував на найбільш ймовірну необхідність шукати дані про втрачене місце звідки привезли наречену для Ігоря, а саме  в близьких околицях Києва. А у сучасному  Погребищенському районі Вінницької області є і тепер велике село (колись — районний центр) старовинне поселення Плисків — а це ж межовий вузол полянських, древлянських і уличських земель, які так потрібно було теж сколочувати «великим» князям уже під прапором Київської Русі, важливий стратегічний пункт у скіфські віки, поблизу якого проходили Змієві вали і знайдені залишки древнього ще трипільського городища.  Крім того на Пониззі під час формування державності  — Київської Русі та впровадження монотеїстичного християнства була ще сама архаїчна на ті часи старовіра – сонцепоклонництво, волхівство в якому вперто прибував і син Ольги Святослав, що не звертав уваги на всі її потуги широкого прийняття на Русі християнства.  Але і їм — організованим, вічовим насельникам Пониззя  було теж тяжко устояти навалі орди-таті у в ту ніч Сварога.  Бували і тут, і не раз, грабіжницькі наскоки таті, що дотла спалювали родинні гнізда понизовців.

До 1340-х рр. землі Пониззя взагалі перебували ще і під спогляданням та планами швидкої наживи   перекопських татарських ханів. Територія Пониззя у  помислах Кримських ханів була мислено поділена на тьми, на яких вони розмістили своїх сторчоглядів-отаманів (які в якості стимулювання здирництва були вільні від сплати податків), що платили данину перекопським ханам із свої грабіжницьких доходів. За непокірність у сплаті дані тать періодично упроваджувала каральні й потужні грабіжницькі наскоки. Крім грабежів тать влаштовували і тотальні пожари. Спалювали й Чачарин (Станіславчик), жителям якого знову в ті лихі часи прийшлось переміщувати свої поселення і вернутись до споконвічних печерних схованок у Подільських Товтрах. А обробка землі-годівниці, все-ж, продовжувалася. Прийшлось і шукати допомоги у захисті своєї споконвічної ріллі. Спочатку понизовці  об’єдналися із західним князівством Данила Галицького, а потім пробували створити свою Україну-Русу із балтійськими слов’янами та племенем литовців.

This entry was posted in Знания, Опыт, Мудрость. Bookmark the permalink.

Добавить комментарий