«Станіславчик». Віктор Іванович Перконос

Година Українсько-Литовського князівства. Ярмо правління Речі Посполитої та османське ярмо.

У першій половині XIV ст. формується Подільське князівство на чолі з литовськими князями Коріятовичами. 1362 року Великий Литовський князь Ольгерд, разом з братами Коріятовичами, іншими литовсько-руськими князями, вирушив походом проти татарських ханів: Кочубея, Котлубея, Димітра Солтана та Бекера і одержав перемогу у битві біля річки Снивода  (на межі теперішнього Поділля в довкіллі сучасного поселення Уланів). Забрав у них Київ, Торговицю, Білу Церкву, Звенигород і все Поділля. Ольгерд сі краї руські з Поділлям надав Коріятовичам. Вони вже відбудували тут замки в Бакоті, Смотричі, Кам’янці. А пізніше фортеці організувалися і у Брацлаві, Вінниці,  Меджибіжі,  Хмільнику, Теребовлі. Сама «битва при синіх водах» має великий історичний резонанс у боротьбі слов’янського народу із ордою таті. ЇЇ різні історики, крім земель Поділля, переносять у різні географічні місця теперішньої України. І тільки сучасні дослідники вказали на дійсність, а саме:

У збірнику “Codex epistolaris Vitoldi” міститься документ № 683 – лист, написаний у Троках 15 липня 1416 р. Цей лист має додаток “про татарські справи” із фразою: “… und han Vyitowten ene stad und slot affgewunnen, das heit Swyna horda, und lichin noch vor einem, wor das heit, dat wete wir nicht ” – “ … у землі Вітовтовій місто і замок розорений, який називається Swyna hordа та ще одне [місто], назва якого нам не відома”. На цю фразу звернув увагу історик Поділля XIX ст. Н. Молчановський, інтерпретувавши назву Swyna horda як Синя Вода. Історики, в тому числі і сучасні, повторяли цю інтерпретацію, хоча назва “Swyna horda” за написанням і вимовою більше нагадує не Синю Воду, а інший населений пункт у Вітовтовій землі – Звенигород. Укладач іменного й географічного вказівника до «Codex epistolaris Vitold» i висловив схожу думку: “Swyna horda (Dziwnogorod?).

Хроніка Стрийковського свідчить, що населений пункт із назвою Swinigrod вже існував на Пониззі у 1362 р. і належав тоді кримським татарам. У зв’язку з цим звернімо увагу на самий ранній документально зафіксований варіант назви міста у донесенні 1416 р.: Swyna horda. Ця назва складається із двох частин. Почнемо із розгляду можливого походження другої частини назви. Слово Horda, безперечно, означає орда, а не вода. Це свідчить, що назва походить від факту більш-менш постійного або частого розташування у певному місці головної ставки хана орди. Як писали у російських літописах: ”Орда, тюрк., собственно, “орду”, но встречается и “орда”, ставка хана, царевича или иного владетельного лица”. Землі на берегах Південного Бугу і Синюхи з часів хана Батия були традиційним місцем кочування ханської ставки. У середині XV ст., за думкою Ф. Шабульдо, там знаходилися кочів’я [стан] найзахіднішої Ямболуцької (Джамболуцької) орди на чолі з “емiром Димитрієм”, одним з трьох татарських князів, переможених у «битві при Синіх Водах»: «Ее [Ямболуцької орди] кочевья находились, по всей видимости, западнее Днестра, где их границами служили отроги Карпат и нижнее течение Дуная… Не исключено, впрочем, что в конце 50-х гг. XIV в., оттесняемая Молдавским княжеством к побережью Черного моря и на восток, эта орда захватила ханские кочевья по Днестру, Южному Бугу и его притоку Синюхе».

В період розквіту Галицько-волинського князівства землі, що лежать в низовинній частині лівих приток Дністра, іменувалися Пониззям, а з середини XIII століття, коли і сюди вторглися орди під іменем Батия, за цим краєм міцно затвердилася назва Поділля. Власне Поділля і утворюється низом — подолом височин, що спускаються великою плодоносною пологістю до долин Дністра і його припливів.

Південніше, за річками Ягорлик, Синюха, Тясмин, тягнулося до Найчорнішого моря знамените Дике поле — степи, так поетично описані  Н.В.Гоголем в його повісті «Тарас Бульба» — місця кочівель, розбою і битв.

Але — не до річки Синюхи великий князь литовський Ольгерд прийшовши з численним військом, а із Волині тим же, що добре освоїла тать Орди для грабіжницьких наскоків – Чорним шляхом  і розбив у вересні 1362 року золотоординців наголову — «от толи і від Поділля ізгна владу татарську», — на ратному полі між річкою Снивода та її притоку-ручея (сучасні села довкілля Хмільника: Сальниця, Уланів, Воронівці, Лозна). І на землях між Південним Бугом і Дністром, що звільнилися від більш ніж вікового тотального грабіжництва, лютих наскоків гноблення орди таті кочівників, що звільнилися від спроб панування орди таті (так називаємої — Золотої Орди) — знову відновилося русько-литовське Право.

Після прийняття Кревской унії 1385 року, по якій Польща об’єдналася з Литвою, що вже прийняла православне хрещення, на Поділля рушили польські феодали; утворилося Подільське воєводство (1434), що граничило з Брацлавщиною по річці Мурафі, і польський вплив в краю продовжував панувати ще п’ять століть.

Що стосується розподілу споконвічних земель, то на думку істориків (Молчановського та Бялковського), Вітовт у роздачі земель на Поділлі перш за все мав на меті колонізацію пусток, а так як за час його панування територія мирного розселення висунулася далеко на південь, то в руках князя опинилася велика кількість пусток і придатних для розселення земель. (Молчановский  Н. «Очерк  известий  о  Подольской  земле  до  1434  г.»; Бялковський Леон Ігнацій, «Поріччя Мурахви в XV–XVI ст.») А інші же володарі із Польщі (а потім – Речі Посполитої) вершили загарбання всіх підряд земель.

З кінця XIV століття Поділля уже повністю у складі Литовсько-Руської держави названого у світі Великим Князівством Литовським (ВКЛ).

За часи ВКЛ та Речі Посполитої на Поділлі були збудовані ряд значних  фортець (Кам’янець-Подільський, Меджибож, Шаргород, Бар, Буша…) і католицькі монастирі.

medziboz

А загарбницькі війни уже литовських і польських князів, їх теж громадянські війни та грабіжницькі набіги таті із Золотої орди все ж продовжуються. Недарма ще давній східний філософ Заратуштра проповідуючи мораль, основою якої була тріада — добрі думки, благі слова і благі справи — ідеалізував лише «праведну» господарську діяльність, яку він протиставляв неправедному кочівницькому способі життя.

От, що, зокрема, попало в ті чи інші літописи, хронічки тих часів:

1393 року Великий князь Вітовт пішов на Поділля походом. Федір Коріятович покликав на допомогу угорських князів. Вітовт, захопивши Поділля, поділив його на 2 частини західну частину (Камянець, Смотрич, Скалу, Бакоту, Червоногрод та iн.) продав Ягайлові, а той уже від себе призначив управителем — воєводу Іванa Спитка Мельштинського, а Брацлав, Кременець, Соколиць, Вінниця, Хмільник, відійшли до ВКЛ, намісником був П. Гаштольд.

1394 рік став початком «сорокалітньої війни» (1394—1434 рр.) між Литвою та Польщею за Поділля, в якій найпослідовнішим супротивником Польщі виступав брат Ягайла литовський князь Свидригайло.

1401 Вітовт приєднав Поділля до Литви. Управляючими були старости (воєводи земель Подільських).

1430 на Поділлі здійснило похід польське військо. Проти польського панування вибухнуло Бакотське повстання 1431—1434. Після його придушення територія Західного Поділля  з містами Кам’янець-Подільський, Смотрич, Бакота, Скала відійшла до Польщі.

1432 Поділля увійшло у Велике князівство Руське (1432—1435), що було вже під Польщею.

1434 у Західному Поділлі було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій і утворено Подільське воєводство (адміністративний центр — Кам’янець), яке складалося з Кам’янецького, Летичівського і Червоногородського повітів. Подільська шляхта отримала однакові права з шляхтою польською. Східне Поділля залишилось у складі Великого князівства Литовського.

1442 — кн. Федір Острозький відвоював у Свидригайла Смотрич, Бакоту, Скалу, а потім і відібрав усе Поділля.

1474 — перекопські татари сплюндрували все Поділля, попаливши міста. Забрали в ясир 100 000 населення, залишивши після себе пустки, дійшло до Криму тільки 30 000.

1474  — спалили — Збараж, 1512 — Вишнівець.

1475 — На петриківському сеймі укладена угода, послати на Русь послів, щоб всі замки склали присягу польському королеві.

1480 — татари з турками сплюндрували Поділля і Волинь.

1484 — через Хотин упали на Поділля татари.

1493 – 1530 — татари 12 разів наїжджали на Поділля. З них 1498 і 1516 були найжахливіші. 1524 спалили повністю Зіньків ,

1497 — татари з волохами впали 2 рази на Поділля, попали всі міста на Дністрі (Галич, Дрогобич, Сокаль).

1533 — прибуття до Ровського замку королеви Бони  із сином Сигізмундом Августом.

1538 р. створюється Барське староство.

1576 — татари з турками сплюндрували Поділля, Волинь, Червону Русь. Старих людей усіх вбивали, молодь та жінок взяли в ясир. Тоді було взято 85тис. населення, також коней, овець. 100 тис. шат золота і срібла.

Миролюбні трудівники-подоляни, чужі експансіоністських спрямувань, ніколи не нав’язували своєї волі і способу життя іншим народам, віками терпіли гніт усе зростаючих поборів, соціального, національного і релігійного утиску. Крім гноблень Речі Посполитої майже щорічно вторгалися з півдня на Поділля і далі — на Волинь і в Польщу — ординці, кримчаки, османські турки. Вони йшли зазвичай Кучманским шляхом, що вів по вододілу Південного Бугу і Дністра – Подільськими Товтрами. Звідси, з огрядних пасовищ, з висот, зручно було оглядати місцевість, відшукувати ті, що ховалися в долинах річок і струмків: українські села і хутори. Від основних сил відділялися загони, нападаючі на беззахисні селища, а нечисленні дерево-земляні  замки, що давали притулок і укриття місцевої знаті, далеко не завжди могли витримати тривалу облогу.

Самий значний ущерб  самостійному духовному розвитку Пониззя із його сталим природним солнцепоклоництвом, із його вірою та строгим   додержанням споконвічних звичаїв і законів, що були створені ще пращурами – Законів Праві, що свято виконувались на цій землі вже декілька тисячоліть нанесли, звісно,  ці декілька століть і нашестя нової віри монотеїзму. Папа римський Григорій XI (1329 – 1378) проголошує про створення Подільського єпископату з центром у Кам‘янці. А ще через три роки в католицьких документах фігурує перша згадка про Домініканський монастир з костелом святого Миколая в петлі річки Смотрич, що став новим «духовним» центром католицизму того часу і її тодішньої стратегії захоплень – інквізиції. Інквізиції (як «розслідування») єресі  на розмисел ксьондзів Речі Посполитої тут на Поділлі і не   потрібно й робити, бо ж ці краї, на їх думку, були суцільно – варварські, язичеські… І от у духовному краї Пониззя настали часи «псів небесних» (символ домініканців – чорний пес з білими плями, що у пащі держить смолископ) – так дослівно перекладається назва домініканського ордену (духовної орди! Того часу.). Отже, носії древньої Віри – волхви, жерці Пониззя тотальне і нещадно знищувались. Бо ще у Біблії приведено приклад насильного відношення до тих, хто проти «нової  віри» — в першу чергу до волхвів (елімів, що й тепер на основі слова санскриту lema, практично у всіх мовах, в-основному,  тлумачиться як: мудрець. Але ж, волхв Елім був осліплений апостолом Павлом – див. «Біблія. Дії Апостолів», гл.13, 8-12)   Знищувалися і їх осередки, храми та капища: Бакота, Буша, Меджибож,  Межирів, Северинівка, Кармелюкове…

В ті часи не раз повставали доведені до відчаю селяни Поділля, і тоді не рятували поневолювачів-феодалів від народного гніву замки в Пані, Брацлаві, Шаргороді і інших містах.

Доцільно відмітити, що у життєдайному суспільстві Поділля знищене волхвівство дещо і надовго замінив інститут кобзарства. Кобза́р — український народний співець і музикант. Отже вже Кобзарі стали творцями, хранителями і передавачами споконвічних традицій у формі літописних пісень, дум (мелодійних речитативів змінюваних форм), духовних піснеспівів, моралізаторських пісень, а також древніх казок та переказів, супроводжуваних грою на кобзі, лірі або бандурі, звідки інша їхня назва — лірники або бандуристи. Прямий їх попередник — се віщий Боян, «соловій старого времені» із теж древньої волховської «столиці»  — острова Боян, що тепер має назву Березань – в усті Дніпровсько-Бузького лиману.

Уже кобзарі у своїй творчості утверджували дух українського народу, споконвічні основи Законів Праві, що можуть існувати також у християнській моралі в суспільстві і побуті. Це, мабуть, і спасло волю селянства в ті темні часи світових поневірянь.

shevchenko

Кобзарі стали творцями славнозвісних дум та патріотичних пісень, що відображали найважливіші події життя українського народу впродовж багатьох століть і весь час закликали всіх на боротьбу проти усяких поневолювачів.

У 1594 році повсталі козаки і селяни на чолі із славним народним героєм Северином Наливайко очистили від польської шляхти усе Поділля і довгий час тримали ці землі під своїм контролем.

А от кам’яне будівництво в Східному Поділлі в широкому обсязі розвернулося лише на початку XVII століття, коли після прийняття Брестської церковної унії (1596) сюди знову масово хлинув уже жорстко сформований католицизм. З’явилися укріплені монастирі-кляштори різних чернечих орденів, школи-колегіуми. А чужий краю духовний вплив католицизму насильно почав проникати в усі сфери життя. У відповідь стали виникати православні братерства основані на Старій Вірі, відкриваючі свої школи і монастирі. Нарешті, загальне невдоволення народу України підступами католиків, усе зростаючим закріпаченням селянства, орендною і лихварською залежністю, що розширювалася і ускладнювалася, вилилося в потужний національно-визвольний рух — війну 1648-1654 років під керівництвом Богдана Хмельницького. Хвилями прокатуються по усій Україні походи, облоги, штурми і здача замків, міст, містечок, монастирів, жорстокі битви і кровопролиття, праві і неправі. Пам’ятниками тих подій коштують руїни замків в Шаргороді, Пані, Буші та височіють земляні вали старовинних укріплень.

Незважаючи на героїчну боротьбу українського народу за свою свободу, після Андрусівского перемир’я (1667) усе Правобережжя України, окрім Києва, залишилося під владою польської корони. Втім, шляхетська Польща настільки ослабіла під ударами українських повстанців, що не змогла встояти перед натиском Високої Порти і по Бучачській угоді (1672) віддала туркам велику частину Подільського, Брацлавского і Київського воєводства. Двадцять сім років, до 1699 року, в головних містах цих земель стояли турецькі гарнізони, чому в пам’яті народної багато замків і понині вважаються «бусурманськими чи турецькими», як, наприклад, замок у Озаринцях. Став бусурманським і не далекий від Станіславчика – Шаргород, який вони назвали своїм «Малим Стамбулом». А кордон тоді між османською імперією та Речею Посполитою проходив по річці Мурахві. Тож жителі-родичі одного рільного середовища жили деякий час у різних світоглядах – мусульманському (теперішні: Мурафа, Кам’яногірка, Олексіївка) та католицькому (Станіславчик, Носківці…).
Розтерзане війнами все велике Правобережжя теперішньої України стає «пусткою», народ масово переміщається: із Поділля до Придніпров’я, до старих козацьких міст, де заборонялося тепер військовим козакам селитися, далі на захід, освоюючи землі вигнаних повстанням магнатів і монастирів. Сюди ж — на Поділля, Брацлавщину, Київщину, в свою чергу — біжать від поміщицького гніту селяни і міщани (городяни) Волині, Галіції, Полісся, Польщі. Осіла тут і деяка кількість росіян старовірів-філіповців, або пилипонів, як їх називають і тепер в Україні. З’явилися із польських міст і вірменські, і єврейські громади.

Але поступово повертаються на Правобережжі знову  і польські магнати; проте, відчуваючи дух козацької вольниці, що ще не вивітрився, вони дають певні пільги — «слободи», що звільняють на декілька років селян від повинностей, що дозволяють зміцніти їх господарству. Відтоді і численні назви сіл: Слобода-Межирівська, Слобода-Шаргородська, Слобода-Яришівська, Слобода-Бушанська і т. д. Але недовгими виявлялися шляхетські «слободи», все сильніше закабаляли поміщики селян. І одночасно росли і міцніли католицькі монастирі в Пані, Шаргороді, Мурафі, костьоли в Озаринцях, Могилеві-Подільському, Копайгороді, Маньківцях і інших містах та селах.

Для будівництва костьолів і католицьких монастирів польські магнати притягали професійних архітекторів, скульпторів, художників, що створювали монументальні витвори мистецтва. Простий же український народ, залишаючись вірним віковим традиціям і вірі дідів-прадідів, важко переживав релігійні, економічні і національні утиски. Народ-трудівник, народ-художник, народ-поет чужій йому культурі міг протиставити в архітектурі тільки традиційний (український) трьохбанний (за споконвічними віруваннями у силу Трійці) православний храм. Саме тому тепер хвилюють слов’янина саме ті і що сьогодні збереглися храми, на жаль, в дуже небагатьох місцях Східного Поділля, перлини народної архітектури XVIII століття — кам’яні церкви в Пані і Могилеві-Подільському, дерев’яні, — в Слободі-Шаргородскій, Лозовій, Конатківцях, Немиї.

В ті часи і став називатися «рухливий» Чачарин станом польського магната із роду Потоцьких – Станіславовим, а потім лише Станіславчиком. Станіслав Потоцький (Ревера) — воєвода Брацлавський, Подільський, Краківський, польний гетьман коронний (1652—1654), великий коронний гетьман (1654—1667) весь час передавав Станіславчик в управління  поміщикам  меншого рангу, зокрема Томашу Замойському, що вже володів і довколишнім містом-фортецею Шаргородом. Хоча й то не надовго. Отож, управляючі мінялися, але  – не мінялася вже суть воладарування. Общинний спосіб обробки землі, вічеве управління громадами краю, що споконвіку були тут. Всі автохтонні насельники почали гнобитися – панщиною (насильна вимога від корінних землевласників сплати різних податей магнатам і латифундистам) та впроваджувалося все більше і більше закріпачення общинників. У 1629 тих хто вже вимушені були платити податки польському панству у Станіславчику було зафіксовано 447 димів (осель різного ґатунку – від простого господарства до заможних ще тоді хутірців) – це біля п’яти тисяч селян.

За польського панства у Станіславчику був збудований і невеликий палац на пагорбі біля річечки Мушинка (тепер у кінці закутка Задвір), влаштований загальний фільварок (що уже у роки СРСР був переданий колгоспу ім. Петровського – на Полщі), збудовано ще один (уже не общинний, як був на Демковому ставу Мурахви, а панський) млин, не подалеку від «палацу» на річечці Мушинка (тепер уже занехаяний ставочок — Петровський).

Посилення гніту селянства, спроби його «закріпачити» викликало втечі селян спочатку від одного поміщика до іншого, де свободи здавалися міцнішими і довшими, але потім, коли і це вже не допомагало, народ знову і знову піднімався проти тих, що пригноблюють. Усе XVIII століття можна вважати часом, з одного боку, розквіту магнатської економіки, а з іншого боку, часом потужних борінь та битв селянства Поділля, періодом безперестанних козацько-селянських повстань гайдамак, наприклад: під проводом селянського полковника Максима Кривоноса. У кінці XVI століття повстанці під проводом Северина Наливайко, та на початку XVIII століття повстанці під проводом Семена Палія повністю очищали від шляхти Поділля. Широко відома селянська війна, що спалахнула на Правобережжі услід за Панською конфедерацією шляхти в 1768 році під керівництвом уманського сотника Івана Гонти і запорізького козака Максима Залізняка, увійшла до історії під назвою Коліївщина, бо основною зброєю повсталих був простий дерев’яний кіл і вила… і «гайда макати» гнобителів. Цей народний рух оспівав в поемі «Гайдамаки» Тарас Шевченко.

Розхитана безліччю протиріч і конфедераціями власної шляхти польська держава Річ Посполита не змогла більше пресувати українських автохтонних селян — розпалася, тричі поділена між могутніми сусідніми монархіями — Росією, Австрією і Пруссією. По другому розділу (1793) до Росії відійшли Подільське і Брацлавське воєводства, перетворені пізніше в Подільську губернію з адміністративним центром в місті Кам’янець-Подільському. З того часу із офіційних документів зникає слово Брацлавщина, а весь край отримує тільки русифіковану назву Поділля (Подол) на описуваному тепер Східному і Західному Поділлі. Східне Поділля включало Вінницький (деякий час був і Станіславовський), Літинський, Могилів-Подільський, частково Ушицький і Ямпільский повіти — по тодішньому адміністративному діленню. Про соціально-економічне коріння розвитку Поділля і його господарства написано чимало і за часи Речі Посполитої, і за часи Російської імперії. Чи принесло це якусь користь у благополуччі краю? Ні і ще раз ні – така думка сьогочасного суспільства краю. Отож — єдиним позитивним наслідком концентрації в руках небагатьох магнатів Речі Посполитої величезних  по родючості тутешніх земель є, певною мірою, виникнення розкішних поміщицьких резиденцій – палацово-паркових ансамблів в Серебринцях, Мурованих Курилівцях, Носківцях, Северинівці, Чернятині, Катюжанах та ін…., руїни (в більшій чи меншій мірі) котрих ще збереглися і до цього часу.

А от про козачину Поділля (зокрема й у довкіллі Станіславчика), що так настійливо вела боротьбу за відновлення незалежності батьківщини, але, на жаль, знову  привела  до тих же поневірянь селянства – уже у складі Російської імперії, буде обширна оповідь автора у наступній  частині Нарису.

Епілог.

В якості епілогу цієї частини оповіді про Станіславчик і Поділля в цілому хочеться привести уривки  із пророчої поеми «Великий льох» великого Тараса Шевченка, що давно уже став земним Богом (Білобогом, що жив у часи правління Чорнобога) українського народу:
Як була я людиною,
То Прісею звалась;
Я отутечки родилась,
Тут і виростала,
Отут, було, на цвинтарі
Я з дітьми гуляю
І з Юрусем-гетьманенком
У піжмурки граєм.

preSya — стан або умова слуги, рабство.

Уже й хату розкидали
І сволок з словами
На угілля попалили!..
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю!

Три ворони:
1
Крав! крав! крав!
Крав Богдан крам.
Та повіз у Київ,
Та продав злодіям
Той крам, що накрав.
2
Я в Парижі була
Та три злота з Радзивілом
Та Потоцьким пропила.
3
Через мост идет черт,
А коза по воде.
Быть беде. Быть беде.

This entry was posted in Знания, Опыт, Мудрость. Bookmark the permalink.

Добавить комментарий