«Станіславчик». Віктор Іванович Перконос

В часи трипільської культури було винайдено колесо (за висновками учених це сталося уперше у всесвітній практиці), а відтак з’являється колісний транспорт. Одночасно відбуваються значні зміни у стародавньому суспільстві — головна роль у сім’ї переходить від матері до батька, родинні зв’язки почали вестися по батьківській лінії.

станиславчик

Найяскравішим явищем серед енеолітичних племен Європи саме на території сучасної України був феномен хліборобських племен та їх самоорганізації соціуму в общини трипільської культури («трипільської» — за назвою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, дослідженого українським археологом В. Хвойкою наприкінці XIX ст., що тепер має назву «Трипілля-Кукутень культура». Хоча символічною є і сама назва трипілля – це ж мінімальна кількість ділянок землеробства для забезпечення сівозмін). Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських рільних культур мідного віку у всьому Світі. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н.е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвиткові три етапи – ранній, середній та пізній. В Україні вже виявлено величезну кількість – понад тисячу –  пам’яток трипільської культури.  Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об’єднання племен, що освоювали рільництво. Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. кв. км.). Жодна з інших європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу — 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн. А це притому, що по відомим даним — на початок формування європейських держав (уже аж біля ХІ ст. н.е.) і великі країни, наприклад: Германія, мали чисельність населення біля одного мільйона. В якості поселень трипільської культури з’являються і довгий час існують мегаполіси, наприклад, тепер відомі: Майданецьке, Тальянки, Доброводи (древні поселення неподалеку від сучасної Умані), яких ще не знав у ті часи Світ – де проживало 10-40 тисяч людей. Адже це було тоді, коли за розрахунками давньогрецький філософ та історик Плутарх, виходячи із його  достовірних даних, загальну чисельність вільного і підлеглого (рабів) населення Афін  оцінив в 15-16 тисяч або навіть менше 15 тисяч. А  на початок Пелопоннеської війни на території тогочасної Греції жило орієнтовно лише 52 тисячі чоловік.

Влаштувалися й добрі сухопутні шляхи, що сполучали між собою як поселення (й гарди-міста) суспільної общинності союзу родів і племен «трипільської цивілізації». Були створені і глобальні міжетнічні караванні шляхи: «із варягів у греки», та «великий шовковий шлях» аж до ханської, теж, в-основному — суспільності землеробів Далекого Сходу (сучасний Китай). Йшло і переселення землеробів (тих, що не мали своєї землі) далеко на схід (аж до Китаю) і на південний схід (сучасна Індія, Непал, Іран). Про це свідчать археологічні дослідження, наприклад Афанасівської  культури, що розміщалась на теренах Південного Сибіру, чи пізнішою, так названої Пазирикської, що на Алтаї.

станіславчик написТой кусок шляху, що проходив тоді через Чачарин (тепер Станіславчик) йшов по Мурафських Товтрах і мав древню назву Кучманський шлях. Опис Кучманського шляху вперше у всесвітній історії був зроблений лише за  часи Речі Посполитої у Географічному словнику Королівства Польського — (пол. — Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich)

Тепер же він описаний (наприклад, Вікіпедія) як частина «Чорного шляху»:

«Чорний шлях починався з Перекопського перешийка і йшов на північ, через запорозькі степи, на верхів’ях річок Інгулу, Інгульця і Тясмину, повертав на захід та розгалужувався на три шляхи:

—   північний проходив поблизу Корсуня, Звенигородки,  Богуслава, Листянки,   Тетієв;
—   середній (проходив поблизу Шполи, Умані, Яніва, Дашева);
—   південний  Кучманський  шлях (Подільський)  йшов посередині Поділля, долиною ріки Бог, по водорозділу – Мурафські Товтри: через Томаківку,   Торговицю, Саврань, річки Кудима, Мурафа, Кучмінь, далі через Шполу, Умань, Тальне, Дашів, під Липовцем з’єднувався із «Київським» і далі через Хмільник, Бар, Тернопіль на Львів.

Збереглася на Заході і давня карта на якій вже позначено «Чорний шлях»:

чорний шлях

Мапа Боплана на якіє є Чорний та Кучманський шляхи

Проблема же походження трипільців, як етносу – ще не до кінця з’ясована. Лише відомо за багатьма літописними даними, що на  землях Пониззя (Поділля) проживали етноси уличів та тиврів (ще до цього часу на Вінниччині є поселення, що на річці Буг – Тиврів). Так, наприклад: «Повість минулих літ» оповідає: «…уличці і тиверці сиділи по Дністру і сусідили з Дунаєм. Була їх множина: сиділи вони раніше по Дністру до самого моря, і збереглися міста їх і донині; ось чому греки називали їх «Велика Скуфь» …та ж «Повість…»: «в похід на Царьград 907 року київський князь Олег узяв з собою «тиверців, відомих як товмачі».

Із описової історії «навкруги» теперішнього села Станіславчик є записи, що це поселення мало колись назву Юшків та відповідало прізвиську козака Юшки. Але інших відомостей про такого козака поки що не існує. Та й таке прізвисько – «юшка», справжньому козаку не личить. Той, що «пускає юшку» (сучасний «пом’якшений» термін «мочити» — для гайдамаків… чи теперішніх вже просто убивців) хіба  може звитяжити, козака, чи навіть гайдамаку («гайда макати»). Хіба, що згідно народних правил у вимірах фізичної зверхності у сутичках – «до першої юшки (крові)». Та й козаки у ті ветхі часи трипільської культури ще не були відомі світу. Інші описувачі такий топонім поселення пов’язують із притаманною господарською діяльністю жителів поселення «варити юшку» для мандрівників караванного торгового шляху (Кучманського шляху) – «із варяг у греки» та «шовкового путі», що проходив через це поселення. Думаю і ця версія – надумана. Більш вірогідною є назва, що була надана поселенню  ще першопрохідцями «трипільської культури» цього краю, а саме — Ушків. Аналогічну назву мало інше поселення трипільців (Ушиця) і річечка біля столиці древнього Поділля (Пониззя) – Бакоти (дивись відповідний опис, що слідує тут).   А от назва поселення першопрохідців трипільської культури згідно із її етимологізацією санскритом є, мабуть, достовірним (напис санскритських слів тут і далі згідно відповідного Гарвард-Кіотського порозуміння):

uzI — бажання, побажання; а  uzanas – Вранішня Зоря;
uS — палити, спалювати дотла;
USa — згідно з Брахманами « велика рогата худоба» │  ґрунти, що просочені   частками солі, неврожайна земля.

Адже, згідно із «трипільською культурою», що була так поширена на родючих чорноземах теперішньої України та Молдови (Валахії, що граничила по Дністру із Пониззям), землероби освоювали вишуканні ними й бажанні родючі клапті (поляни) лісополя Краю,  потім, коли земля вже «вироджувалася» і потребувала відпочинку (теперішнє поняття — сівозміна) готовили (спалюванням або/чи вирубкою довкільних лісів) нові поля, а будівлі попереднього поселення дотла спалювали, щоб залишите все це під вигони домашньої велико-рогатої худоби, а бико-воли в землеробстві – ой, як були потрібними тоді. Рід, який вже мав свої достатні «три поля» й доводив їх до «п’ятиполя» чи, навіть, «семиполя», був сталим, міг вести і сівозміни,  і належний випас худоби уже у своєму (родовому чи племінному) довкіллі (сколоті у світі Яв), що вже могло відповідати вимогам земного раю (К_раю). А війни у часи трипільської культури (громадянські чи із сусідніми етносами) – не відомі.

Цією («трипільською») технологію ведення родового господарства пояснюється і наступна назва села – Чачарин: cacara – рухливий.

Правда для такої назви, що не залишилася однозначною в історії Краю, може підійти і інше санскритологічне ім’я , а саме — Чагарі: cAGgerI – деревійний щавель  | трилисник (конюшина, барвінок, бібник…).

Адже чагарі це не тільки зарослі первинного лісу, особливо грабового (бо грабовий деревний ліс – «чорний», а із граба кущового чи волоського горіха (ліщини) — це суцільна поросль, через яку дуже трудно людині проходити), а і сакральна народна «трійця». Якщо дика конюшина чи деревійний щавель росте на полянах  чагарникового лісу, то там є достатньо вологи для перетворення такого лісу у благодатні поля – це знають хлібороби-рільники. Древні землероби вміли шукати новий «ґрунтовий оазис» і в первинних лісах і по долинах річок. Доречи,  долина, як первинні хліборобські ґрунти, вибиралась у давнину по звісній індикативній ознаці  — коли по ній росте біла волошка. Кусок південного степу міг бути хліборобним, коли по ньому цвіли жовті волошки. А от синя волошка на хліборобному полі – це ознака лише його засолення.

Всякий трилисник і волошка були для древнього слов’янина (і не тільки пра-слов’янина), а і теперішнього — сакральним – і конюшина, і барвінок…. Так, наприклад:

— й тепер у гербі Ірландії є символ – конюшини
— у гербі Естонії – синя волошка
— учта і поминки по предкам на древніх цвинтарях (кладовищах  тепер!) справляються посадкою на могилі – барвінку;
— трійця чи брахманський Великдень — то барвінок; вишиванка із трилисників чи малюнки (наприклад: на глиняному посуді) — символ трилисника — «віра-надія-любов» чи Прав-Яв-Нав; козацький (могильний) хрест; … лема Тризубця (теорема трилисника)…,  а тепер – «знак Біди»:

станиславчик герб

І вже тільки за часів Речі Посполитої, що загарбила землі громади Чачарину для помістя магната Станіслава Потоцького це поселення получило назву  у всіх подальших літописах – спочатку Станіславів, а потім вже і -Станіславчик. Проти такої назви не заперечували, мабуть, і ще не знищені на той час святці (волхви) того Краю. Бо ж, ще надіялися, що це поселення стане сталим станом для громади і буде вже славитися (хоч трохи!) нащадками як благодатне: stana — жіноча грудна залоза (або людська або тварин), сосок, вим’я.

This entry was posted in Знания, Опыт, Мудрость. Bookmark the permalink.

Добавить комментарий