«Станіславчик». Віктор Іванович Перконос

Одне із поселень трипільської культури (між сучасними Станіславчиком та Жмеринкою) археологи пов’язали із всесвітньо відомими – кіммерійцями. А за висновками вченого-санскритолога   Ст. Наливайко, який звертає ще увагу на те, що у античний період  (а доречи санскритське слово anta теж має значення – слово, останнє слово композиції). У басейні Дністра були і могили кіммерійських царів, про що пише Геродот (V ст. до н.е.). Тобто Жмеринка могла утворитися  з gъmъr або gъmer, звідки й  gimir. Ассірійська же мова називає кіммерійців —  gim(m)ir.

Чому же ці місця, задовго до відомого зачатку Європи — старогрецької культури, стали такі принадні для постійного проживання на них людності? Це, мабуть, визвано геолого-географічними факторами. А саме, — так званим природним феноменом  — Товтри.

П’ятнадцять-двадцять мільйонів років тому поверхня сучасної південно-західної України була вкрита водами внутрішнього Сарматського (назва, звісно — сучасна)  моря. М’який і теплий клімат сприяв розвиткові пишної субтропічної рослинності на суходолі. Багатою і різноманітною була флора і фауна морських глибин. Протягом сотень тисяч років у теплих мілководних товщах існували і відмирали гігантські колонії коралів, водоростей, моховаток, молюсків та безліч інших морських організмів. Їх рештки, разом з дрібними частинками гірських порід, поступово відкладалися, нашаровувалися вздовж східного узбережжя древнього моря, утворивши на протязі кількох сотень кілометрів величезні коралово-рифові бар’єри. Коли внаслідок процесів Карпатського горотворення територія сучасного південного заходу України почала підніматися, море відступило на південний схід. А на його колишньому дні залишилися височіти довгі гряди вапнякових гір, які отримали назву Товтри.

Т́овтри, або Т́олтри — сильно розчленовані, скелясті вапнякові пасма. Це єдиний у світі гірський кряж, що з’явився не внаслідок тектонічних процесів, а утворений живими організмами.

Тепер виділяють три відокремлені, але генетично єдині ділянки:

 — Подільські Товтри,
— Прут-Дністровські Товтри,
— Мурафські Товтри.

Подільські Товтри (Медобори) простягаються від смт. Підкаменя Львівської області до Кам’янця-Подільського майже на 200 км. Пересічна ширина від 5—12 км, абсолютна висота до 440 м. Найвищою є центральна частина — плосковершинне головне пасмо, що складається з видовжених кряжів з похилими схилами, подекуди у вигляді скелястих урвищ. Бічні пасма — кряжі заввишки 20—25 м, атолоподібні групи (Нігинські, Вербецькі, Гуменецькі), атоли (на околицях сіл Біла, Чорна, Смотрич Хмельницької області). На кам’янистих вапнякових схилах збереглися  і рідкісні трав’янисті рослини, що вже відмирають. Серед них релікти льодовикових епох — хвощ великий, молочай багатоколірний, осока біла і низька; з ендемічних видів збереглися шиверекія подільська, спірея польська, рокитник подільський і Блоцького, льон бессарабський, цибуля круглонога. На збережених острівцях цілинного степу біля Кам’янець-Подільського красуються ковила Іоанна, волосиста і осиста, келерія сиза, костриця сиза. Поміж скелями та чагарниками ховається таємничий фенікс українських народних переказів — ясенець білий. У теплі сонячні дні його листочки виділяють ефірну олію, що спалахує від вогню сірника, рослина при цьому залишається неушкодженою, через що її називають у народі «неопалимою купиною». На цей час у Медоборах знайдені спелеологам багато великих (одна із них по своїй довжині є тепер другою  у Світі) карстових печер.

Прут-Дністровські Товтри (їх ще називають Молдавськими) є продовженням Подільських, простягаються вони на 25 км на межиріччі Пруту і Дністра (далі — в межах Молдови). У рельєфі виражені слабо (переважно як окремі горби заввишки 10—18 м). Пересічна ширина 3—5 км, абсолютна висота до 320 м.

Мурафські Товтри простягаються більше ніж на 140 км від верхів’я р. Рів  через басейн  р.Мурафи  до гирла Кам’янки (басейн Дністра), у Вінницькій області. Пересічна ширина 8-16 км, абсолютна висота до 340 м. Виражені окремими горбами, що підносяться над навколишньою місцевістю на 20-25м, у долинах річок Мурафи і Мурашки — «стінки», 60-70 м заввишки. Місцеве населення називає їх могилами.

товтри

Межі Мурафських Товтр ще точно не визначені. В долинах річок виходи вапняків утворюють круті схили і обриви, тут багато потужних (дебіт 5-8 м.куб/с) джерел. Карст Товтр вивчений недостатньо, хоча попередні дослідження Вінницького спелеоклубу «Поділля» засвідчують наявність тут підземних карстових пустот і річок. Мурафські Товтри чекають своїх спелеологів, і хочеться вірити що нові археологічні відкриття будуть зроблені саме тут.

От і Біле поле, що було по правому берегу Мурахви (околиці теперішнього села Кам’яногірка), стало мабуть першим полем трипільської культури одного із родів (чи соціуму декількох родів чи якогось уже племені !?) етносу історичних уличів, а Біла гора навпроти поля (теж на правому березі Мурахви, біля древнього ставу — Демкового) їх святилищем (капищем).  А от відповідні тлумачення санскритом цих первинних топонімів і гідронімів:

Толтри (Товтри):
тola — ‘ що урівноважує (що балансує, зважує) сам себе ‘;
tretA, (tri) — щось, що складається з трьох частин; тріада, трійка (три предмети, особи) |   три священних вогнища |   ‘ ера тріад ‘,  2-а Юга (чи срібний (золотий) — вік );

Мурахва (mura+hvA):
mura — укладення, оточення;
mUra — корінь, причина, джерело;
hvA — ім’я, назва, позначення, термін.

Рів:
rIv – брати, захоплювати, оволодівати, покривати, охоплювати.

Тиврів, тиври:
tIvra — сильний, міцний, енергійний, серйозний, різкий, несамовитий, інтенсивний, гарячий, проникаючий, наповнюючий, рясний, надмірний, палкий, гострий, пронизливий, їдкий, страшний.

слід богаВсі поселення трипільської культури мали у їх центрі святилища – місце де збирались періодично на свої свята, місце поклоніння різним божествам Природи, принесення пожертвувань їм. Крім того, як правило, за межами поселення,  місцевими святцями (волхвами) організовувалися так звані, капища ( kapa – назва класу божеств; kapija – ладан ), що могли й перетворюватися с часом у дохристиянські храми, а потім і християнські. Доречи, існує легенда, що біля Смотрича (теж терени Товтр) десь під водою збереглася ще ступа Будди (першого в історії людства земного втілення Бога)

Біля ветхого Станіславчика (чи у часи Ушківа, чи пізніше – у часи Чачарина) теж було капище. Воно розміщалося (за усними споминами дідів) на березі Демкового ставу під віковічним дубом, у підніжжі Білої гори (одного із пагорбів Мурахв’янських  Толтр) де било потужне джерело. Це джерело ще збереглося, хоча воно інтенсивно використовувалося на потреби гуральні, що була збудована й довгий час функціонувала вже у часи Російської імперії. А от Білої гори нестало, бо її «з’їли»  заводчики чималого виробництва вапна, у ті же часи  функціонування гуральні та великої кількості шинків у довкіллі вже Станіславчика, коли почалась «ера споювання» корінних мешканців волосного центру, містечка – Станіславчик.

А от, зафіксований теперішньою Всесвітньою історію етнонім – уличі:
U – що тче, плете, переплітає, шиє, сполучає | що допомагає, захищає   |  Місяць | ім’я Шіви;
licchavi — назва царської династії | кшатрії.

слово атолАто́л (згідно із Вікапедією) — кораловий острів, який найчастіше має форму розірваного або суцільного кільця, що оточує неглибоку (до 100 м) лагуну. Виникають атоли навколо островів здебільшого вулканічного походження зі скелетних решток коралів та червоних водоростей і зустрічаються тільки у тропічних та субтропічних відкритих частинах океанів. Кільце атола має вигляд валу, що замикає внутрішню лагуну і зовні круто cпадає в бік океану. Вал може бути суцільним, але найчастіше лагуна поєднується з океаном низкою проток. Глибина лагуни не перевищує 100 м. Діаметр атола — від 2—3 до 100 км. Над рівнем води атоли підносяться на 10—15 м. В середині невеликих атолів замість лагун іноді утворюються блюдцеподібні округлі западини. Великі атоли були заселені людьми. Деякі лагуни зручні і для стоянки суден. Одна з гіпотез походження атолів: опускання острова, оточеного бар’єрними рифами, що поступово вкриваються коралами.

Тож, благодатна реліктова земля із намуленими чорноземами під час сходу потоків льодової доби Землі. Безліч печер, що були «проточені» бурхливими потоками у вапнякових скелях Товтр після Світового Потопу, що стають першим теплим і свіжим житлом прихідців-землеробів (а може із античних жителів атолу ще попередньої цивілізації). І безліч водойм: — тепер довідник найменувань проточних вод України охоплює понад 20 тисяч власних назв географічних об’єктів — річок, струмків, потоків, потічків, поточин, ручаїв, рудок, рівчаків, зворів, струг, струменів, стрижнів, річищ (русел), єриків, проток, рукавів, фос, бакаїв,  гирл, каналів, водоспадів, гуків, мокрих балок, улоговин, ярів, яруг, джерел тощо. Словник також містить майже 24 тисячі варіантів цих назв серед яких є, звісно, і Мурафа, Мурашка, Мушинка.

От що стало причиною дуже давнього заселення і стабільної осілості деяких етносів людства на землях Пониззя (Поділля)!

Звісно, поселення уличів були не тільки в довкіллі теперішнього Станіславчика. Вони займали все верхнє і середнє міжріччя Буг-Дністер. Уличі були чисельно великим угрупованням, а не малим племенем. Як зазначається в пам’ятці IX ст. «Боварський Географ», народ цей мав на Дністрянсько-Дунайському межиріччі понад 300 міст (гардів – це була «країна гардів»). Уличі Пониззя були завжди у добросусідських відносинах з тиверцями, але уличі Надніпрянщини ворогували з полянами і потім із Київським князівством.

А посередині Пониззя текла річка Мурахва, що своїми водами із підніжжя Медобор (Меджибожа) впадає надземною частиною, біля теж  древнього поселення, що біля сучасного районного центру — Ямпіль, у Дністер, а підземною частиною (за міфами Поділля) у Буг (колись – Бог).

Була колись і своя столиця, і духовний центр Пониззя – Бакота. Такого поселення тепер не існує. Воно затоплене у недавні радянські часи після будівництва Ново-Дністровської ГЕС. Але залишки Бакоти (дивись малюнки) і діючий  (тепер!) християнський монастир  (мабуть самий древній у Східній Європі, бо його монах-святець Антоній колись рушив до Києва і заснував там відомі вже всім Печерські Лаври) на місці древнього святилища Сварога (віруючих і живущих у світоладі по древнім вселенським законам Небес – Праві; сонцепоклонникам, що тепер обзиваються: варварами, поганцями, язичниками…) — багато про що – свідчать!

бакота

бокота

Зручне природно-географічне розташування Бакоти сприяло тому, що саме вона стала духовним і культурним центром давньослов’янського  Пониззя, великим портом на Дністрі ще у ветхі часи, що торгівельне поєднував Пониззя із всім Світом. Вперше місто згадується у давньоруських літописах у 1240 р. під назвою «Бакота». В більш пізніх літописах ми зустрічаємо різні варіанти назви. Так, в Супральському літописі під 1418 р. є назви «Бакота» і «Боката». В інших літописах (Красінського, Слуцького, Никифоровського, Рачинського та ін..) місто виступає під назвою «Бокотей». Пониззя до створення Галицько-Волинського князівства жило самостійно – не входило до Київської Русі хоча воно приписувалося для вже князівського впорядкування князю Святославу Хоробре. Бакота в XIII столітті — це велике місто, дуже важливий політико-адміністративний центр Пониззя (з XIV століття — Поділля), яке під загрозою поневолень від так званого «татаро-монгольського» нашестя, а насправді нового витка громадянської війни на теренах Київської Русі ввійшло до Галицько-Волинського князівства. У XII столітті Бакота займала площу майже 10 га з кількістю населення близько 2,5 тисяч людей.

Назву «бакота» сучасні краєзнавці чомусь шукають у румунській, австрійській і інших сучасних мовах, а забувають первинну індоєвропейську мову древніх святців-волхвів тих країв – санскрит. А згідно із санскритом: bakoTa це – лелека (або журавель білий  чи чорний) один із основних символів українського «багатства» народу (особливо Пониззя, древню столицею якого й була — Бакота). Лелеки українським народом усвідомлювались — як посланці Білобога та Чорнобога. Біла лелека — це народна назва чорногуза, бо вдома жінки леліяли і надіялись на небесну богиню Лель, добро і лагодь від якої завжди із тремтінням, мерехтінням душі своєї  чи для набуття сімейної злагоди, чи  для народження нового дитяти, що принесе біла лелека – чекали й надіялись. Завжди очікували їх прильоту із вирію  (прилітають лелеки 19 березня, а відлітають 19 вересня – відповідно, перед весняним та осіннім рівноденням). Зовсім же чорні чорногузи й журавлі журби селилися у диких водних, заболочених хащах і були прихованими вісниками темних сил і вчинків Чорнобога. А походить українське слово лелека від санскритського lelA (тремтіння, мерехтіння, трепет, коливання, трясіння).   Ще трохи санскритських слів — для назви великих птахів, що селяться поблизу людського обійстя чи, вже для зовсім диких (журавля чорного і білого, лебедя): balAkA (в українській мові – про ту, що «балакає»), baka (наприклад прізвище — Бакай), sArasa — (s+Ara+sa – лебідь, що буває й «заразою», яка знищує інших водних птахів, що живуть на тій же водоймі).

А каркас слова бакота – БхКТ, дає право застосовувати й інші слова санскриту, що означують українське  «багатство» освячене Небесами: bhaga — «удача, процвітання, сонце», bhAga — «ділити, отримати свою частину», bhagatti – подарунок Долі. Від цього ж кореня українське і російське Бог (буквально, «той, хто розподіляє долю»)… й інше, наприклад: гранична велика ріка Пониззя – Бог (тепер Південний Буг).

Залишилась у українського народу й пісня-заклинання:
До Свята Василля  [новий рік за старим стилем й чаклунська ніч на 15 січня] діжу місила, Пироги пекла букатії [добрі, для Білобога ] та рогатії [для Чорнобога].

This entry was posted in Знания, Опыт, Мудрость. Bookmark the permalink.

Добавить комментарий