«Станіславчик». Віктор Іванович Перконос

воли Україна трипільських часів — суцільно хліборобська країна. В домішці до глиняних вальків з яких будувалися будівлі (саманні хати)  археологи стало знаходили полову, цілі зерна, зернову луску. Хліборобство становило основу трипільського господарства, було його провідною ділянкою. З хліборобством тісно було сполучене скотарство. Скотарство на перших порах було великохудобним. Віл і корова визначали склад стада. Кістки коня не виявлені за часів раннього трипілля. Віл, а не кінь є типовим для часів трипілля. Бо вони були тягловою силою при оранні, а також при необхідному транспортуванні чогось:

А транспортування було необхідним на тільки у межах поселення та його полів, ланів, городів. В ті часи, мабуть, зародилося і чумацтво – дальні мандри (вандри) за сіллю. Й сучасне прізвище Чумак, бо це не тільки хвороба «чума» чи «зачумленність» (вимушене  замурзане буття) їздових-чумаків, а і їх довгі мандри (за основним орієнтиром із неба – Божої дороги, Молочного шляху, що тепер є ще й Чумацьким).  До речі, тільки тепер, завдяки комп’ютерному моделюванню вчених, стала відома графічна структура Чумацького шляху із Космосу, а саме:

космос

А це ж такий знайомий малюнок свастики (в індійській міфології – знак щастя і благополуччя, емблема сонячного бога Вішну, українського – Вишеня)  із малюнків на трипільській посуді та й у сучасних традиційних народних вишиванках та писанках.

Мандри чумаків – їх шлях   проходив не тільки біля поселень своєї культури, а і землями інших (не землеробських племен) південної, степової частини сучасної України. Тобто вони переміщалися дорогою, якій треба було довіряти. Вони були й першими географами осілих землеробів, їх оповісниками про життя інших народностей та їх звичаїв. Ці оповіді були й прославленням (панегіриками) доброго іншого й Зла чужорідного буття.

  Під час мандрів вони, мабуть, й молилися своєму божеству чи Богу. Українські Міфи ймення такого  Бога не зберегли, але у братнього по первісній мові народу із берегів Інду є й тепер демон Чумурі (cumuri). Є у санскриті і слово, що розширює простір тлумачень, таких поширених українських слів, як шлях, шляхетний, а саме:
zlAgh :
— довіряти або довірятися (відкриватися кому-небудь);
— хвалити, вихваляти, рекомендувати, звеличувати, вимовляти панегірики, прославляти.

Вчений В.Домонтович у своїх дослідженнях українського народознавства у часи трипільської його культури описує:
«Відсутність повіток при окремих житлах для худоби, спосіб побудови селища в суцільно пов’язаному взаємосполученому колі жител, те що ціле селище було одночасно загоном, здається, вказує, що худоба була тим часом спільною власністю цілої громади й стадо було громадським стадом. Продукти поділялися між окремими родинами, але стадо було спільногромадським; не виключено, розуміється, що в межах спільного стада окремі родинні групи, пов’язані ближчим кровним зв’язком, співжиттям і співпрацею в окремому житлі, могли мати в громадському стаді їм приналежне поголів’я, продуктами якого вони осібно користувалися, але, сумніву немає, громада на даному етапі ще панувала над окремішністю родинних груп. Життя було осіло-хліборобське й мирне. Трипільці при виборі місця для своїх селищ не потребували ізолюватись від околишнього простору, оселюватись на відрубних горбах, відокремлюватись ровами й валами. Вони потребували захистити свої стада од нападів звірів, чим і був зумовлений спосіб побудови селищ, але про щось більше вони не дбали. Вони могли мешкати по березі ріки зовсім невеликими оселями, очевидячки, без того, щоб це становило для них якусь небезпеку. Якщо припустити, що в кожному житлі селища, розкопаного на Коломищині під Трипіллям, мешкало 10—15 осіб, то в 30-х житлах сього селища повинно жити 300—500 людей. Такі, очевидячки, були середні розміри селищ трипільських часів. Були, однак, менші, але були й більші. В Володимирівні на р. Синюсі, що впадає в Бог, виявлено більше ніж тисячу жител. Якщо на ті часи, то можна цілком певно твердити, що на даному етапі село вже починало переростати в місто».

«Зважаючи на географічну територію, де розташовано Володимирівну, на розвинений культ, на далеко більшу пишність посуду й його орнаменту, на меншу скупченість людей в окремих житлах (житла в Володимирівні не 4-камерні, а двохкамерні), можна гадати, що тут, на півдні, був центр трипілля. Київщина була лише периферією.

Україна часів трипілля була суцільно хліборобською й суцільно заселеною країною з великими стадами великої рогатої худоби, з численним і густим населенням, з високорозвиненим орнаментально-декоративним мистецтвом. Це була вже на даному етапі країна одночасно сільська й міська, з широкими культурними зв’язками з Наддунав’ям, Закавказзям (Анау), Середземномор’ям (передмікенська культура Греччини), Малоазійськими країнами, Месопотамією і, можливо, навіть Єгиптом.

«Культура на волах, стодолах, ярмі», — так визначає професор В. Щербаківський провідні риси, що в’яжуть етнографічну культуру українського народу з традиціями Трипілля. До речі, за часи Трипільської культури ще використовувалися воли, як різновидність биків-турів, що не були кастрованими биками. А так поширене тепер слово ярмо (як російське – «иго», що поневолює),  було лише кормигою (ободом — кармою) волів, як і всіх оріїв, праця яких була – ой як, не легкою, що й вимучувала досить! (й господарів, й общинників!).  А більш розширене тлумачення цього слова залишилося у санскритських словах: Abaddha, yoga, vimuc, й yukta – «Мир серцю твоєму!».

Англійський вчений Геддон справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і стверджувати, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від VI віку по Різдві Христовім, а  від неоліту, тобто уже не менше  7 000 літ.

Від трипільських часів і до наших часів протягом 7 тисяч років існує на Україні хліборобство, й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо. Воли використовувались українськими селянами аж до 1930 року – початку «великої колективізації», розкуркулення (доречи, значення слова куркуль  й тоді, й до тепер не відоме простим селянам, але воно було відоме освіченим рабі-більшовикам, а саме – це ганебне прізвисько – поневолення (із санскриту: kurkurIya – «вести себе подібно не послухняному псові»). По догрецькій назві бика bolinthos (корінь bol-) існує і назва цілого краю Київської Русі – Болхівщина.

Розплід волів, що були тяглом землеробства та корів, що годували (особливо – дітей великої сім’ї) молочними продуктами у часи трипільської культури, звісно, привів до нової, супутньої землеробству парості (галуззі) – скотарства. Скот, худоба вже вимагали іншої тяготи селян. Не завжди вдався їх самопас (безбаш). Щоб напашити (напасти) всю худобу треба крім полів, організовувати й створювати пашню й пасовища.  І вже, всякого  господаря  його практична технологія: «І швець, і жнець, і на дудці гравець! » — не завжди влаштовувала. Тож й з’явилися нові робочі місця й спеціальності (й клас, згідно марксистської філософії): пастух, чабан, гайдарь, ватажник, стадник, гонщик, табунщик, козарь, личман, отаман – для «громади» стада, табуна чи отари (О! Тара!). А це привнесло й нові технології організації тимчасового житла скотарів: намет, шатро, кущ, будка, халабуда, курінь, кіш – от житло кочівників.

з кургану

Із кургана с.Ольхівчик Донецької обл.

Всі ці назви, звісно,  є у древньому санскриті, наприклад:
koTa – твердиня, оборона, заступа, захист, охорона | намет, будка | борода;
koTTAra – фортеця, кріпость, міцнота, держава, джерело;
TAra – кінь, кобила;
huD – накопичувати, скучувати, збіжжя | йти, рухатися | тонути;
huDa – баран, засув | спосіб війни.

Й такі понятійні слова, їх суть призвели і до нових прізвиськ, а в подальшому імен та прізвищ людності України й, зокрема, — Станіславчика. Ще й тепер у Станіславчику є чисто сільськогосподарської суті прізвища й імена жителів: Твердолхліб, Репей, Солонинко, Маковей, Штобко,  Січкар,  Будник,  Худик,  Притвар,  Линдрик,  Зварич… Тарас, Дорохтей, Ваня…,         й суміжних спеціальностей: Мельник, Коваль, Гончар, Швець, Кравець, Бондар, Пасічний, Пугач, Лабатюк.

У пантеоні божеств, котрим угоджували, справляли учту й приносили якусь символічну жертву древні трипільці були:  Оріана, Всебог, Сокіл-Рід, Дерево Життя, Лада й Ладо, Білобог й Чорнобог, Сварог, Перун, Дажбог, Світовид, Сварожич, Троян, Стрибог, Арей, Слава, Симаргл, Коляда, Дідух, Дана, Ордин, Ярило, Велес, Леля, Урай-Рай, Миха, Калета, Колодій, Спас, Мокоша, Берегиня, Чур і Пек, мавки, лісовик, водяник, домовик, Вій (за Валерієм Войтовичем – «Міфи та легенди Давньої України»).

трипілля

Учений-санскритолог Степан Наливайко дослідив походження імен цих слов’янських божеств. Наприклад:
— Велес – «Бик» (Влес – тотожне імені індійського «скотьєго бога» Вріш);
— Мокоша (Макоша), дружина Велеса, що тотожне імені індійської богині Махеша – «Велика богиня»;
— Сварог – «Бог Небес»;
— Арей, скіфське божество, яке Геродот («батько європейської історії» ототожнює з грецьким Аресом, походить від іранського слова вараз («вепр»), тобто тотожне індійському богові Індрі та римському Марс;
— Білобог-Чорнобог – в індійській міфології Баладева і Крішна, де перший землеробське, а другий пастушницько-воїнське божества, обоє вони втілення сонячного бога Вішну-Всевишнього. Баладева – сьоме, як старший брат, а Крішна – восьме. Обоє невіддільні один від одного й разом уособлюють цілокупність  усесвіту, своєрідну єдність протилежностей, без якої неможливе існування світу. Обоє мають синє-жовту символіку: якщо Баладева-Білобог золотавошкірий  і має синє вбрання, то Крішна-Чорнобог синюватошкірий і має жовте вбрання. Синій і жовтий кольори у індійців, як і у українців, уособлюють дві могутні стихії – воду й вогонь. Коли жодна з цих стихій не переважає і вони гармонійно поєднані, має місце світова і суспільна рівновага, поступ і благоденство, панує мир, злагода й порозуміння;
— Дажбог – тотожний грецькому Посейдону, скіфському Тагимасаду, іранському Ахурамазді й індійському Варуні – бог-охоронець західної сторони Світу, божество морів і водних просторів, воїни, князі й царі вважалися їхніми нащадками;
— Дана – матріархальна богиня – уособлення жіночого начала й первозданних, так званих «жіночих вод», тобто земних вод (боліт, джерел, криниць, колодязів – з них, за давнім уявленнями, творився упорядкований, налагоджений, праведний світ, споріднена з ведійською Дану, матір’ю первісних богів;
— Коляда, індійський двійник Kalendu – «Щойно народжений місяць», «Місяць другого дня», «Місяць-молодик». Півмісяць ріжками вгору й тепер на багатьох православних хрестах (особливо на кладовищах), на родових гербах української шляхти, особливо половецького походження;
— Лада й Ладо – богиня кохання, шлюбу, краси, багатства й сімейної злагоди у слов’ян, тотожна індійській Лакшмі та Лайме у латишів і литовців – богиня щастя і долі, допомагає дівчатам вибрати нареченого, веде молодих до вінця. Ладо ( інше ім’я  — Вишень) – за Густинським літописом, слов’янський бог  одруження і благополуччя, йому моляться і просять благословення ті, хто прагне одруження і щасливого подружнього життя. Польський історик Стрийковський зазначає, що свято Ладові відзначалося з 25 травня до 25 червня, тобто воно збігалося із святом Івана Купала;
— Леля (Лель) – дохристиянський бог кохання і шлюбу поріднений в польській міфології із Полелем, і з індійським богом Кама – богом кохання (тому й Камасутра), весни й молодості. У Індії весняні свята супроводжуються із іграми й дівочими хороводами, насичені обрядами й й піснями з відчутним еротичним елементом. Ці дійства називаються lila – «гра, грання, забава, розвага»;
Урай-Рай – із давнього українського слова рай, що споріднене із санскритським rai – «багатство», та індійським рай, раджа – «цар, правитель», який у давніх уявленнях вважався дарувачем багатства, достатку, благополуччя;
— Стрибог – «Бикобог, бог роду» і його «стрибожі внуки» — слов’яни;
— Троян – старе русло Дніпра під Вишгородом, є рослини: троян, трилисник, трой-зілля. Прикметно, що одяг жерця у шарах Хараппської культури (на території сучасної Індії, ІІІ-ІІ тис. до н.е.) одночасній з Трипільською, всипаний трилисниками, що засвідчує святенність рослин з трьома листками в індійців та праукраїнців з найдавніших часів. Назва споріднена із санскр. traya –  «потрійний, троїстий, тричленний». «Велесова книга» знає термін» тривіда тотожний санскр. triveda «три веди». Що засвідчує: був найдавніший період (ведійсько-кімерійський-трипільський)  період, коли предки індійців та українців знали лише три веди, а не чотири, як пізніше в Індії;
—  Хорс — слов’янське божество, друге після Перуна в язичницькому пантеоні Володимира. Припускають, що Хорс і Дажбог – різні імена одного солярного божества, іранське й слов’янське, але в давньоруських пам’ятках  вони – два окремих божества. Академік Б.Рибаков вважав, що ім’я Хорс сягає часів праслав’янсько-арійських контактів. Одні дослідники вважали Хорса хозарським чи половецьким божеством, інші – військовим божеством степових народів, треті обстоювали його іранське походження і пов’язували з іран. хуршед  —  «сонце». Винятково цінна вказівка О.Потебні, що ім’я Хорс споріднена з   укр. хороший,  її повністю підтвердив індійський матеріал – українська основа хорош споріднена з санср. harsh – «радіти, тішитися; радувати, тішити». Імена з харш мають індійські боги Шіва, Вішну й Крішна, Агні, Сонце й Місяць, що добре відомі були і у Давній Україні;
—  Ярило.  В основі цього імені яр, що споріднене з інд. var – «бик» (споріднене із «яр-тур»). Та оскільки в різних міфологіях боги часто мають імена із значенням «Бик», скажімо, Зевс, Індра, Рудра, Шіва, Дажбог, Велес, Стрибог, *то ім’я Ярило може бути доповнене значенням санскр. lA — дія отримання або дару (жертвування), як, наприклад: «ярові – сорт зернових», «яре сонце», чи давньоукраїнське Ярина — (*прим. Автора).

Яким саме божествам вірували волхви Станіславчика, звісно, що вже невідомо, але у старинних іменах та прізвищах Станіславчика теж залишилися сліди цих вірувань сонячної системи, наприклад: імена — Ярина, Варвара, Іван, Василь, Сидір, Хима… та прізвища – Власів, Дідух-Дремух, … Наприклад: Перконос (за Густинським літописом – «Во первых Перконосъ, си есть Перунъ, бяше у них старший богъ, созданъ на подобie человече, ему же въ рукахъ бяше камень многоценный аки огнь, ему же яко Богу жертву приношаху и огнь неугасающiй зъ дубового древiя непрестанно паляху; аще ли бы случилося за нераденiемъ служащаго iерея когда сему огню угаснути, таковаго же iерея безъ всякого извета и милости убиваху») — це прізвище перунового служителя, що, мабуть із ветхої давнини був на всіх протослов’янських землях  (такі ж прізвища є й у Прибалтиці, й Полабщині) теж, мабуть, має санскритську основу (перу+ко+носій):
peru- сім’я, зародок, ембріон, плід | вогонь, полум’я, запал, жар | палкий, завзятий, ярий, огняний | що переносить крізь(через), рятує, звільняє, позбавляє, постачає | жагучий, спраглий | океан | золота гора;
ko – зв’язаний із | префікс з | приросток, приставка;
nas — зближуватися, звертатися до, з’єднуватися, злягатися (особам, як чоловік і дружина) | звучати, видавати звук | нас, для нас, до нас.

Епоха Трипільської культури тривала довго. Розширювались землеробські ниви, росло населення, покращувалися хліборобське знаряддя й реманент, ріс добробут оріїв.  Від односімейного (родового) землеробства переходили до общинного. Крім громади господарів – з’явилися і общинники, що не мали своїх земельних наділів, але були в соціумі землеробів – як  «сколоти», «ярмові, чи «ярові». Тим яким не мали своєї землі, вже доводилося і шукати нові цілинні Краї. Таких запитували: — «Гой є си»,  тобто чи не відновив він ще свій стан господаря. Відокремлювались вже й скотарі, у яких збільшувалися отари , що вже потребували великих випасів, великого степу (навіть і  — дикого!). Навіть у одній багатодітній сім’ї, з однієї сторони, могла настати нестача земельних наділів для її прогодування, а з іншої сторони, народжувались ті, що не мали здібностей і/чи тяги до праці орія чи підсобного діяння (коваль, гончар, кожум’яка, ткач, пасічник, мисливець, швець, кравець…), а мали тягу до пастушества (отамани отар), вчення у волхвів (жерці), вояцтві (козакуванні). Тож чорноземи та вільні краї відшукувались і в чужих краях, і, деколи, й далеко: землі сучасної Європи, Індії і, можливо, Далекого Сходу. Скотарі, мабуть в-основному, відходили до сусіднього степового Краю (пониззя Дніпра, Південного Бугу, Дністра, Дунаю), що звався Диким Степом, котрий поступово заселювали теж і всі кочові племена інших культур.  Кочові племена, можливо й не мали спільної (на кшталт ТрипільськоЇ) культури, хоча є гіпотези сучасних істориків та письменників і про їх духовну спільноту культури – тюркську. Ті молоді хлопці, що ставали пастухами і вимушені були організовувати випас худоби аж на теренах Дикого поля, мужніли, набиралися звитяги й ставали через віки спільноти із оріями батьківщини  вже окремим кланом (класом).  Інтересною є і трансформація їх загальної самоназви як отаманів отар. А починалося все із волховського (а значить – санскритського) слова го – бик, чи могутній віл – го+сак. І от хлопці (го+лопа, голота), ті, що вже «відлітали», як птахи, на літній сезон до Дикого Поля  (а лопа із санскриту, то різновид птаха: що вже лопає (на свій відліт) крилом), чи ті, які вміли їздити на коневі уже галопом (не як не на волові!),  уже прирученого для нужд «отамана отари» Дикого Поля… Так  називали себе набагато пізніше і більшість селяни Пониззя, що піддержували задумки Богдана Хмельницького про створення козацької держави (сколоти — на кшталт скіфської давнини) при описі реєстру козацького Війська (потенціального) Запорозького Коша — хлопом чи госаком. Це вже потім поневолювачі (як Речі Посполитої так і Росії) звели назву славних хлопців У_Країни – до уніщовленої, зневажливої, принизливої назви – холоп. Життя є життя.

Були і заїжджі іноземці (великий торговий же шлях — Кучманський  — проходив крізь древній Станіславчик),  що і осідали у поселенні оріїв. Про це свідчать і древні, що збереглися до сучасності, прізвища поселян, теперішнього Станіславчика, наприклад: Магола, Мамчур, Майсон, Лахман, Кучер, Кушнір, Гуцулюк, Сауляк, Дацко, Войтович, Перепечай, Сорокендя, Жолуб, Сацюк, Сакало, Покотило, Колесник, Ламига… А у довкіллі влаштовувались і цілі поселенця вже інших етносів, наприклад сучасні Сербинівці – плем’я сербів.

Світлий, сонячний потік ріки часу Праві забирав поселенців Землі із їх Яві у інші, темні Світи Наві — в усі довгі віки ветхої доби  землеробства. Але ж поля оріїв — синів Білобога — залишалися на місці, й по тим же установам правил предків – оброблялися, велася рілля. Громадський устрій, звичаєве право, вічове правління соціуму сприяли мирному життю поселян упродовж   декількох тисячоліть. Мало, що й мінялося у побуті, а значить і у добробуті. А навіщо, коли плин буття – правильний – за законами й нормами Праві.
Сучасні археологи і інші вчені, правда, відмічають деякі змінності у землеробстві, і провели вже їх вікову (історичні – доби) фіксацією, що відлунювала на теренах і Пониззя (Поділля), так званих:
— скіфської епохи та сарматської доби;
—  Черняхівської та Зарубинецької культур;
— часів Хазарського каганату;
—  доби Київської Русі;
— часів ординської навали;
— годин Українсько-Литовського князівства;
—  ярмо правління Речі Посполитої та османське ярмо;
—  епохи поневолення Російською імперією.
Отже, про ці віхи історії, що, звісно вплинули на культуру і побут насельників поселення Станіславчик  у контексті глобальних рухів і подій всього європейського світу і буде вестися мова подалі.

This entry was posted in Знания, Опыт, Мудрость. Bookmark the permalink.

Добавить комментарий