«Станіславчик». Віктор Іванович Перконос

Скіфська доба.
Скіфи або скити  (слов’янська самоназва – сколоти) — в сучасній науковій літературі група племен, які жили у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто теперішньої України, Росії та Середньої Азії, а згодом, до ІІІ ст. до н. е., в Криму і називали себе «сколотами».

скіфи

Звідки же взялися на теренах тої давньої Вкраїни скіфи? А нізвідки. Це ті же землеробські роди й племена, що розповсюдилися практично на всі родючі теперішні чорноземи У_Країни,  споріднені однією космічною епохою сузір’я Тільця, сонцепоклонники, що всі сповідували правила Природи і закони Небес, що розташувалися у долинах, теж пов’язаних однією назвою  (бик, тур) великих рік: Дунаю, Дністра, Гіпаніса (Південного Буга) [«Гіпаніс – у давніх авторів Південий Буг і Кубань, назва Гіпаніс тотожна назві Кубань, компоненти Гі-Ку в них соріднені з індоіран. go, gu «самець, бик», а пані-бань з інд. pani  «вода, ріка». Санскритська форма назви Гіпаніс – Gopana, Gupani, що й відбиває назву Кубань. Тож і Південний Буг-Гіпаніс – Gupani-Кубань «Бик-ріка», він семантичний двійник назв Бористен, Дніпро, Дністер, Ексапмпей, тощо.» /за Ст.Наливайко/.], Дніпра   –  тобто: бичичі, коровичі, туричі чи кравенці, що є збірним терміном у «Влесовій книзі» (дощечка 7є) сучасного етноніма українці.  Звичайно, що у процесі хліборобної, декілька тисячолітньої, праці у оріїв (аріїв) з’явилися супутні господарства – скотарів, котрі із зони Лісостепу Краю переміщалися у обширі  степів Північного Причорномор’я, Криму, Прикаспію,  Приазов’я. Тож появилися кочівники — скити. До місцевих уже племен скитів, що мали свою ознаку-тамгу го_сака залучалися й прийшлі із степів сучасної південної Росії, із необширних степів Середньої Азії та Центральної Азії (наприклад, пазирикська культура). Ці прийшлі етноси, хоча і були синами інших культур, але теж вірили й поклонялися Небасам (хоч імена їх богів  були й дещо іншими), тож дружелюбно, мирно відносилися до автохтонного населення. Та й землеробства вони ще не знали. Були лише скотарями-скитами-кочовими.

 [«Может быть, поэтому и называют украинцев «хохлами» — за особую душу, за их приверженность Богу. Слово хохол с тюркского переводится возвышенно: сын неба». (Мурад Аджи, «Полын половецкого поля»).  (прим. Ав.: мабуть, «син галактики» — хоча (hоLAkA це скіфська парня, hаlaka це ім’я людини Дивів,  а  halAkа  це прекрасна жовтава коняка)», ho+holl – Ей! Свято! (Хола, Хулі — в Індії до цього часу свято весняного сонцестояння – тепер Паска). А на брахманський Великдень (спомини про предків-щурів) у_личі защипували до свитки шкурку із хухолі  (реліктового крота)].

За розповідями «батька європейської історії» Геродота, який за деякими свідченнями сучасних дослідників теж був із роду скіфів, тож так прискіпливо вивчав свою родо-слівну багато писав про скіфів: — …народ їх — молодше за усіх. А стався він таким чином. Першим жителем цієї ще незаселеної тоді країни була людина на ім’я Таргитай (мабуть земний син бога Тенгрі). Батьками цього Таргитая, як говорять скіфи, були Зевс [Геродот так на давньогрецький лад записує ім’я Перуна] і дочка річки Борисфену [хоч і Геродот цьому, звичайно, не вірить, незважаючи на їх твердження]. Такого роду був Таргитай, а у нього було троє синів: Липоксай, Арпоксай і самий молодший — Колаксай. При їх царюванні на Скіфську землю з неба впали золоті предмети: плуг, ярмо, сокира і чаша.

[Символи із Небес, що вказували на чотирьохкастове (як потім сталося і у Індії, яке й до цього часу є у сучасній Індії, до якої в епоху великого переселення  із Скуфії перемістилися народності саків та будинів.] От і сталося розшарування народності:
—  Сокира – володарі, (ксаї, кшатрії, князі, царі);
—  Чаша – володарі душ: волхви, святці, жерці;
—  Плуг – господарі землі (землевласники), бик-тури землі – орії (арії);
—   Ярмо – общинники, воли-орії, не землевласники].

Першими побачив ці речі старший брат. Ледве він підійшов, щоб підняти їх, як золото запалало. Тоді він відступив, і наблизився другий брат, і знову золото було обійняте полум’ям. Так жар палаючого золота [багатства] відігнав обох братів, але, коли підійшов третій, молодший, брат, полум’я згасло, і він відніс ті символи із золота  до себе у хату. Тому старші брати погодилися віддати царство молодшому. — / Геродот. Історія. IV.5 – 6/.

В.Абаєв у своїй книзі 1949 року запропонував етимології імен Колаксай як відповідності «Hvar–xsaya» («владика сонця») і Арпоксай (від кореня arp -, відбитого в осетинському arf «глибокий»). Э.Грантовский в статті 1960 року  доповнив її, інтерпретуючи Липоксай від слова *ripa («гора», зіставляючи з назвою Рипейских гір), що було прийнято і Абаєвим. Ці етимології відтоді є найбільш популярними в науці, хоча і робилися спроби оспорити їх. Таким чином, тут вже видно зв’язок з тричленним розділенням світу:
— Липоксай — Гора-цар;
— Арпоксай — Ріка-цар (Глиб-цар);
— Колаксай — Сонце-цар.

Але ж! У ветхій Країні Великої Скуфії жерцями (волхвами) застосовувалася священна і найдревніша мова теперішньої, а можливо й та, що перейшла від попередньої, цивілізації – санскрит.   Так от, згідно із санскритом:
—  Колоксай – Обійме-цар (санскритське слово — kolAkoli), той що є сонцепоклонником (і згідно із Велес-книгою знає закони Праві), а також забезпечує «сколочення» («взаємні обійми») всіх родів, племен і народів Великої Скуфії у спільноту соціуму. Ст.Наливайко це ім’я також пов’язує із санскритським словом kula:      — рід, сімейство, община, співтовариство, плем’я, каста; коло людей, пов’язаних загальними інтересами; компанія. Тобто Колоксай – «Ватажок роду, Вождь роду, Цар роду»
—  Арпоксай – той, що править жертви (за словом санскрита — arpaNa ), офірує богу Сонця із простору Яві, є Паном освіти (священників) О(а)ріїв. Ст.Наливайко також пов’язує ім’я Арпа- із санскритським словом sarva: цілий, увесь, повний, цілісний, сукупний, сумарний, кожен, всякий чи sАrva: що відноситься до всього, придатний або хороший для всього, котрі у грецькій вимові здефектували до корня Арпо
—  Липоксай – старший із братів — помазаник і правитель прихованого (за словом санскриту — lip) [світу Нав] (куди перейшли всі пращури і де  також хватає всяких «липових» та наволочи). Ст.Наливайко це ім’я пов’язує ще із санскритськими словами – rip, ripu:
— шкідник, обманщик, ворог | земля;
— ворог, супротивник, суперник, недоброзичливець, неприємний. Тобто – «Цар інших, Цар чужих, Цар недругів та Цар не арійців (очевидно іраноязичних тюрків)». А ще зі словом vRka  (українською – вурка, вурдалак, вовкулак), що  вже відповідає грецькому lik – «вовк»:
— вовк (також ‘ собака, шакал, ворона, сова, злодій, … й кшатрій (тобто поважний – воїн, війт (войт)’).
За Геродотом до цього часу (і чомусь?) ділять множину племен скіфів на лише їх чотири (бо чотири ж є небесні символи), а саме: царські скіфи; скіфи-кочівники; скіфи-землероби (рос. – «скифы-земледельцы»); скіфи-орії (рос. «скифы-землепашцы»).  Коли назву двох перших груп  ще можна зрозуміти, то дві інші же синонімічні, а пояснюють їх відмінність лише тим, що, мов, землероби тільки вирощують і їдять хліб, а «пахари» ще й продають його ???. Навпаки же — продавати мають право тільки власники, навіть при общинній формі землеробства. Але ж символ «ярмо», ярмові — це «Гой є си?»: «чи не  став ти знову господарем?». А вся плутанина пішла ще від Геродота, що жив уже у розвиненій державі (Греції), але яка пройшла й через часи рабства (рабів і рабовласників), якого ніколи не знала більш ветха суспільність на теренах ветхої Вкраїни. Геродот у назвах цих двох різновидностей землеробів   застосував лише два синомічні корні: terra- та  geo- , але, мабуть, не розумів тоді йому не відомий поділ общинників – на тих, що мають власну землю і не мають, але її спільно обробляють (орють, «пашуть»).

Така ж плутанина відбувається і до цього часу також із причиною «появи» скіфів у Північному Причорномор’ї. Одні висловлюють думку, що скіфи, як войовничі згуртовані у військову громаду племена вступили на землі що заселяли племена, так теж названих у літописах, — кімери, кіммерійці.  Інші справедливо міркують, що як і скіфи, так і кіммерійці це автохтонні племена Північного Причорномор’я. І, дійсно, як роз’яснив вчений Ст. Наливайко, що кімери всього лише грецька передача етноніма сівери, що теж має індоіранські корні і позначує дослівну назву цього етносу – «чорнобиків».  Таке тлумачення передбачає і тотожність назв Кімерія та Сіверщина, які означують Край Чорного Бика, Чорнотурія, Чорнорусь. А назва Кімерік і Сіверськ «Чорнобиків» стають в один ряд із назвами Тмутаракань, Вороніж, Галич, Чернігів, Чорнобиль, Малоросса, Сімферополь, Калатура (урочище з потічком на Косівщині Івано_Франківщини). Може, тільки, чорно-бичачі, приділяли  більше уваги шануванню свого Чорнобога. От, що повністю розвіває, така називаємий, у плутанині сучасних істориків – «кіммерійський морок». Часто зустрічається у історичній літературі і назва міфічної античної народності на землях сучасної України – венеди. Але ж: венеди – збірне, загальне ім’я роду ведичних людей, значення якому придають слова санскриту   із коренем ven, veN чи, навіть, за Ст.Наливайко: vand — хвалити, вихваляти, звеличувати, прославляти, розхвалювати.

А от розшарування народностей Скіфів і підходи до створення  державності, вже так великого, широкого Краю   первісної Трипільської культури, у скіфську добу дійсно відбулися. Звісно, зачатками такого владно-структурного розшарування були закладені ще і етнічною, і мовною  різнорідністю поселень, що утворювались ще у Буго-Дністровську добу (VII-IV тис. до н.е.) і, особливо, різнорідністю і «різношерстістю» кочових племен степового Побужжя. Можна умовно виділити чотири основні мовні  групи давніх племен Пониззя: протослов’янську; споріднену їй індоєвропейську; іранську, тюркську. Хоча всі ці групи по їх вірі споріднювали  Небеса, їх ідентична солярна віра, що у владно-структурній організації поселень впроваджувала, як основу організації соціуму, звичаєве право. Але ж правила спільного буття осілих народностей та кочівників вже корінним чином відрізнялися. У основі осілих соціумів була власність на освоєну землю. Той хто володів орною землею, освоїв її та вмів раціонально обробляти (мав відповідні знаряддя та реманент) – був і господарем. І тільки Господар Роду мав право назначати наслідування на власність (як правило це був його молодший син) і розділ спільно розширеної Родом власності. Кожний Рід, хоча був і добре озброєний, як правило, не застосовував зброї для захвату нових земель, лише для захисту своїх общинних володінь. Соціум же міжродового общинного поселення організовувався на вічевих зборах громади: поселення чи мегапоселення Краю де могли узгоджуватися правила буття як власниками-господарями, так і вільними общинниками.   Цементувалося же таке віче, як верховна влада тих чи інших господарів (на віче збиралися лише авторитети за їх мудрістю і успішністю в господарюванні на даний час) духовними лідерами соціуму (і лише – духовними!) – завжди мудрих, із потойбічними знаннями – волхвів. Рабства, як первісної ланки державотворення, на теренах землеробів Пониззя, та і по всій ветхій Україні – ніколи і ніде не було.

А от устрій і правила об’єднання скитів, кочівних племен степових  народностей були зовсім іншими. Це Правила Сили (зачасти спонукаємій і віруваннями у іпостасі Чорнобога). Ці правила були закладенні й у ще одному  міфі про виникнення скіфів, як явища об’єднання (сколоти)  скитської спільноти, її державності, що теж описаний ще Геродотом.: У понтійських греків існував, і інший від вже приведеного,  міф про походження скіфів.  У ньому говориться, що Геркулес (Геракл) прийшов в країну, заселену опісля скіфами, і яка тоді була порожня [треба же зістарити й возвеличити Древню Грецію!]. Там застали його буря і холод, він завернувся в левову шкіру і заснув. Пробудившись, Геракл обходив усю країну у пошуках коней і, нарешті, прибув у землю на ім’я Гілея. Там в печері він знайшов деяку істоту змішаної природи — напівдіву, напівзмію (у санскриті це — нагі). Верхня частина тулуба від сідниць у неї була жіночою, а нижня — зміїною.

гілея

Побачивши її, Геракл із здивуванням запитав, чи не бачила вона де-небудь його коней, що заблукали. У відповідь жінка‑змія (нагі) сказала, що коні у неї, але вона не віддасть їх, поки Геракл не вступить з нею в статевий зв’язок. Тоді Геракл заради такої нагороди злігся із цією жінкою. Проте вона зволікала віддавати коней, бажаючи як можна довше утримати у себе Геракла, а він із задоволенням би віддалився із кіньми. Нарешті жінка віддала коней із словами: — «Коней цих, що прийшли до мене, я зберегла для тебе; ти віддав тепер за них викуп. Адже у мене троє синів від тебе. Скажи ж, як їх влаштувати, коли вони підростуть? Чи залишити їх тут (адже я одна володію цією країною) або ж відіслати до тебе»?. Так вона запитувала. Геракл же відповів на це: — «Коли побачиш, що сини змужніли, то краще всього тобі поступити так: роздивися, хто з них зможе ось так натягнути мій лук і опоясатися цим поясом, як я тобі вказую, того залиш жити тут. Того ж, хто не виконає моїх вказівок, відішли на чужину. Якщо ти так поступиш, то і сама залишишся задоволена і виконаєш моє бажання». З цими словами Геракл натягнув один зі своїх луків (адже, доти цього Геракл носив два луки). Потім, показав, як опоясуватися, і передав лук та пояс (на кінці застібки пояса висіла золота чаша!)… й поїхав.

Коли діти виросли, мати дала їм імена. Одного назвала Агафірсом, іншого Гелоном, а молодшого Скіфом. Потім, пам’ятаючи раду Геракла, вона поступила, як велів Геракл. Двоє синів — Агафірс і Гелон не могли впоратися із завданням, і мати випроводила їх із своєї країни. Молодшому ж, Скіфові, вдалося виконати завдання, і він залишився у Країні. Від цього Скіфа, сина Геракла, сталися усі скіфські царі. І на згадку про ту золоту чашу [спільну духовну складову] ще і до цього дня царські скіфи носять чаші на поясі (це тільки і зробила матір на благо Скіфові). Так з’явилися (у земній юдолі Яві) ті, що називалися у подальшому — царські скіфи — гетьмани общинного довкілля землеробів та  верховні ватаги, отамани об’єднань та угрупувань скитів.
Організувалися у царських скіфів і міста-столиці (гарди) того чи іншого краю (наприклад: тепер відоме, як Кам’янське городище – на березі Дніпра, а за часи сарматів – Неаполь Скіфський, сучасний Сімферополь).  Чи верховного владику (ксая, царя) царських скіфів вибирали, чи він виборював сам ту владу  періодично і силою, чи був наслідним – про це сучасна історія замовчую. Легендарною столицею всієї Скіфії вважався і багатомовний Гелон (тепер досліджується як Більське городище, що на Полтавщині).

В епоху скіфів відома і війна світового рівня, яку теж описує  Геродот. Це спроба загарбницького захвату (514 рік до н.е.) теренів Великої Скуфії військами (армадою, кагалом) самої могутньої на той час  Персії під керівництвом самого царя – Дарія І Гістаспа.

Довгу епоху Скіфії змінила доба сарматів (савроматів по Геродоту). Виникнення сарматів Геродот пов’язує теж  міфом. Він описує явище, що відбулося за часи ще початкової Скіфії. А саме. Сусідами (десь по берегам сучасного Азовського моря) Скіфів було войовниче плем’я амазонок. Скіфи не воювали з жінками. Але ті амазонки були красунями, тому до них занадилися проникати всякі славні хлопці Скіфії. І от, впродовж декількох віків, сталося переродження матріархальної країни амазонок у «патріархальну Сарматію». І нащадки скіфів (уже – сармати!) потіснили царських скіфів до Криму, а потім і зовсім настала царська сарматська доба.

А як ці: епоха скіфів та доба сарматів — вплинула на культуру древнього поселення Станіславчика? Та ніяк! Це тільки назви історичних епох, а не зміни етносів осілої людності:
—  Білогрудівська культура — культура осілого населення пізнього бронзового віку (XI — IX тис. до н. е.);
—  Культура шнурової кераміки (відома також як культура бойових сокир (2300 — 1700 до н.е.). [Загальною ознакою шнурової культури є кераміка, прикрашена не художніми малюнками, а відтисками шнурка, який накладали на вогкі стінки глиняного посуду, або врізаний орнамент на горщиках, черпаках, мисках, кулястих амфорах з ручками…];
—  Зарубинецька культура (приблизно ІІІ ст.. до н.е. – ІІ ст. н.е.) та Черняхівська (І -VI ст.. н.е), що були теж відкриті, як і Трипільська, Вікентієм Хвойкою ще у 1899 р.

Це  лише ознаки і віхи деяких  відмінностей від глобальної культури світового значення — землеробства… І тепер на всіх континентах світу, де існують родючі ґрунти — є нащадки тих, що створили «трипільську культуру». Правда під час цих довгих віків (2-3 тисячі років) відбувалося деякі «змішання крові» як у землеробів, так і у скитів. З’являлися  нові поселення, що були і іншомовними, також і  у Пониззі. Це і збагачувало трипільську культуру землеробів (наприклад: обробка металу, ковка, лиття і деякі інші ремесла) або, навпаки, як, наприклад: розпис керамічного посуду методом  шнуркових «відбитків» — знижувало художню культуру землеробів.

Існують версії, що скіфи (хоча би – кочівники, скити) – це повністю тюркські та/чи іраномовні  племена. Це не так. Достатньо лише подивитися на лиця у ювелірних, високохудожніх  виробах із  поховань царських скіфів, наприклад:

скіфське золото

Це стосується і інших сполук та етнічних мішанин, із версій, що виникли у західній історіографії, наприклад про, так названих, — гунів, Адже,   гуни були відомі ще древньому санскриту:
hun – жертвувати, жертвоприношення;
huNa – ім’я Вішну;
hUNa – назва народу (хунсі) сонцепоклонників,  назва племені (сім’ї), роду.
Були на теренах Пониззя, звісно, і племена, що не стали в історії становлення народів Світу – слов’янами. Але ж вони всі мирно співіснували у ті древні часи. Про це свідчить хоча би поховання так званої царської родини сарматів (царя Інесмея) біля сучасного Ямполя (а хоронять же в мирні часи на землях – батьківщини!). При розкопках цієї могили археологи знайшли золоту гривню із царською тамгою:

Гривня Інесмея із тамгою сина бико-бога (сарматський курган – Пороги)

Гривня Інесмея із тамгою сина бико-бога (сарматський курган – Пороги)

Ханаанська Астратра

Ханаанська Астратра

А от солярний символ тамги царя на цій гривні чомусь пов’язують із знаком грецької богині Астарти (богині любові і влади), що, в свою чергу, привнесено греками із шумера-аркадського пантеону – богині Іштар.

Але ж, сарматського царя із Ольвії  привезли на поховання до берега Дністра (сучасне с.Пороги, поблизу Ямпіля), — мабуть, на батьківщину. І сам солярний знак – це «людина із рогами бика». А, до того, «Іш+Тар» – санскритське iz (іш) це дійсно – володар(ка), а Тар у санскриті   ж, моє  багато значень (крім зафісованої Ст.Наливайко – «бик, тур», звідки й грец. Таврос і Таврида), наприклад:
тara – що переносить через або за межі, рятує (говориться про Шіву) | ‘ що підкорює, завойовує, що підпорядковує, пригнічує ‘ | вогонь  | човен, шлюпка, корабель, судно | булава;
TAra –  кобила, кінь| хлопчик на утриманні у педераста | содоміт, що здійматиме бучу;
tAra – що переносить крізь, через; рятівник,  захисник, покровитель(Rudra) | світле, яскраве, сяюче, таке, що світиться, випромінюючий світло, променисте  |  —  також як «dus -,{su} ; ‘ що рятує душу, позбавляє від гріхів’, містичне, таємне односкладове слово | ім’я буддійської богині.

Ось чому волхви застосовували ці: сакральний символ та санскритське слово. А божество, богиня з таким іменем дійсно набула такого широкого вжитку. Згідно із Вікіпедією, це і головна богиня семітів, а як божественне уособлення планети  Венери вона  широко відома у східному Середземномор’ї  в часи бронзової доби до античності. Вона відповідає і грецькій Афродіті, і римській Венері. У міфології семітських народів богиня родючості, материнства й кохання; у деяких племен — богиня місяця, шлюбу, війни. Як богиню місяця, Астарту називали і «царицею небесною», зображували її з дитиною на руках, що пізніше перейшло і у християнство, як «богоматір».

Поклоніння цій богині було широко поширене серед різних народів античності, й ім’я Астарта, в різних формах, було загальноприйнятим. В її культ входила і священна проституція. Одна з богинь ханаанців, вважалась дружиною Ваала. Часто її зображали оголеною з непристойно збільшеними статевими органами. Філістимлянська Ашторет замість ніг мала риб’ячий хвіст. З цим пов’язували легенди про її обернення на рибу й уявлення про неї як божество життєдайної вологи [в санскриті це слово «хо»:
ha – вода (початкова крапля) | 0 (початкова цифра) | роздуми, розгляд, сприятливість, щасність | небо, Небеса, Рай | кров | угасання, затухання, смерть | страх, острах, можливість чогось небажаного | знання, пізнання, усвідомленість,  знайомство, розуміння | Місяць | Вішну | війна, рать | «мурахи по тілу» | кінь, кобила | гідність, отаманування, бундючливість, пиха, самолюбство, гординя, розквіт, завзятість, рвійність, падковитість, палкість, гарячкування | знахар | причина, мотив, спонукання | сміх, регіт | злягання | лютня | Вищий Дух | захоплення, надпорив, екстаз | зброя | іскріння дорогоцінного каменю | оклик | божевільний, сп’янілий, п’яний, п’янкий.].

При храмах були священні страви з рибою. Філістимляни називали її Ашторет і вважали богинею війни, як це видно з біблійної розповіді про поразку першого ізраїльського царя Саула. Там розповідається, що його зброю поклали в храм Астарти. Професор Джон Носс (John B. Noss) у своїй книжці «Релігії людства» пише: «Але, загалом Астарта була богинею плодючості і найвидатнішою частиною її поклоніння були оргії в храмах або ж на пагорбах присвячених поклонінню Ваалові, де прислуговували храмові утриманці, що займалися жіночою та чоловічою проституцією».  Лукіан у трактаті «Про сірійську богиню» описує такий храм і його культи. Лукіанова Сірійська богиня, будучи тотожною з Атаргатіс, загалом має риси, запозичені від фрігійської Кібели. Атаргатіс була одним з найшанованіших божеств елліністичного світу, де її ототожнювали з Афродітою, коханкою Адоніса. У Римі Атаргатіса шанували під ім’ям Сірійської богині (Деа Сіріа). Зображувалась у вигляді напівжінки-напівриби.

Це пов’язано із тим, що і сама Древня Греція була сумішшю етносів. Зокрема, серед них були і первісні трипільці, і волхви, що стали там філософами, наприклад: один із самих видатних (із великої сімки мудреців Античності) – Анахарсіс. До речи, за Геродотом Анахарсіса вбив скіф, його брат на теренах прабатьківщині скіфів — Гілеї і лише за то, що він справляв тризну по Матері-Природі,  за еллінськими, а не скіфськими  ритуалами.

This entry was posted in Знания, Опыт, Мудрость. Bookmark the permalink.

Добавить комментарий