«Станіславчик». Віктор Іванович Перконос

Відношення із Древньою Грецію людності трипільної культури (Великої Скуфії), а потім – Великої Скіфії, були особливими. Це і велике змішання етносів і довічні культурні та торгівельні зв’язки. Скіфи (землероби, зокрема і із теренів Пониззя) були основним поставщиком зернових (хліба, а видовищ там і своїх хватало!) грецьким поселенням. Це відбувалося через грецький мегаполіс Ольвію (в пониззі Гіпаніса-Бугу – посеред земель скитських скіфів), а потім продовж біля тисячі літ і через Боспорське царство (480 р. до н.е – 470 р. н.е.), що мирно (по відношенню до Великої Скуфії) було розташоване на віковічних землях  скіфів (Крим, а столиця  Пантікапей Боспорського царства – сучасна Керч).   Відбувалась і «еллінізація»   поселень трипільської культури, наприклад: легендарний Гелон, що за свідченнями Геродота получив і таку назву (від – еллін і від іншого сина володарки Гілеї — Гелона), хоча у слов’янських рукописах і у «Велесовій книзі» це місто зветься  — Голунь(а), а це все за висновками вченого Ст.Наливайке треба ототожнювати із тлумаченням його як «Родове-Племінне місто», що є семантичним двійником назв Родень, Вишгород, Вишпіль. [Бо, «го» — бик-тур, а «луна» — простромлений, пронизаний]
А одною із назв Великої Скуфії вже у середньовічні часи християнської ери на Заході була назва «Велика ТарТарія» (мабуть, від санскритських слів «tara, tAra»), частиною якої в подальшому і була Московія-Тартарія (Москальщина із тартарів, що вже стали не слов’янами, а «славянами»  – вже, мабуть, від санскритського «TАra» та zlavana –  кульгавий, накульгуючий). І на європейських картах, наприклад Англо-голландська карта 1562 року (Лондон) із правками  1598 року (Антверпен): це виглядало так:

скіфська астарта

Під час епохи скіфів відчувалось проникнення (не нападницьке!) не тільки людності із західного світу (в-основному із теренів Древньої Греції), а і із сходу (особливо із теренів Сибіру, Персії і навіть із древнього Китаю). Про це свідчать літописи і міфи інших сучасних країн. Були і життєві переміщення із теренів сучасної України. Крім історії із античним філософом Анахарсісом, що вже споминалася тут відмітимо історію з переселенцями, що ставали вельми успішними в чужих краях. Зокрема, повністю приведемо античний глибоко філософській міф, що має, мабуть, безпосередню зав’язку із етносом, слов’ян,  які зароджувалися тоді у епоху Скуфії – міф про Тантала /в перекладі Авт./:

Тантала ти моя, Тантала…
*I*
Хтивий хет з Ріки Бог
Владав хату у Сіпилі,
Лідії став царем…
І зрадив батька – Перуна…
А зараз? – ТанТала – мука!
/V.Perkonos/

У Лідії, на полонині  Сіполь, знаходилося багате місто, що називалося на ім’я гори Сипилом. У цьому місті правив улюбленець богів, син Зевса і Танаї Плуто — ТанТал. Усім удосталь нагородили його боги. Не було на землі нікого, хто був би багатшим і щасливішим володаря Сипилу ТанТала. Незліченні розсипи давали йому найбагатші  копальні злата на  горі Тмол. Ні у кого не було таких родючих полів, нікому не приносили таких прекрасних плодів сади і виноградники. На луках ТанТала, улюбленця богів, паслися величезні стада тонкорунних овець, круторогих биків, корів і табуни швидких, як вітер, коней. У  ТанТал-ксая був надлишок в усьому. Він міг би жити в щасті та достатку до глибокої старості, але погубили його надмірна гординя і злочини.

Боги дивилися на свого улюбленця ТанТала, як на рівного собі. Олімпійці часто приходили в сяючі золотом шати ТанТала і весело пиячили з ним. Навіть на світлий Олімп, куди не сходить жоден смертний, не раз навідувався на поклик богів ТанТал. Там він брав участь у раді богів і бенкетував за одним столом з ними в палаці свого батька, громовержця Зевса. Від такого шаленого успіху ТанТала заполонила гординя. Він став вважати себе рівним навіть самому хмарогонителю Зевсові. Часто, повертаючись з Олімпу, ТанТал брав з собою їжу богів — амброзію і нектар – і давав її своїм смертним побратимам, пиячачи з ними у себе в палаці. Навіть ті рішення, які приймали боги, радячись на небесному Олімпі про долю світу, Тантал віщав людям; він не оберігав святих знань, які повіряв йому батько його Зевс, бо біс його сіпав за язик. Одного дня під час бенкету на Олімпі великий син Крону звернувся до ТанТала і сказав йому:

– Син мій, я зроблю усе, що ти забажаєш, проси у мене усе, що хочеш. З любові до тебе я виконаю будь-яке твоє прохання.

Але Тантал, забувши, що він тільки смертний, пихато відповів батькові своєму, егідодержавному Зевсові :
– Я не потребую твоїх милостей. Мені нічого не треба. Доля, що випала мені на частку, прекрасніше за долю безсмертних богів.

Громовержець нічого не відповів синові. Він нахмурив грізно брови, але стримав свій гнів. Він ще любив свого сина, незважаючи на його невігластво й зарозумілість. Незабаром Тантал двічі жорстоко образив безсмертних богів. Тільки тоді Зевс покарав зарозумілого зло-дія.

На сонячному Криті, батьківщині громовержця, був золотий пес. Колись він охороняв новонародженого Зевса і дивну козу, що живила його, Амалфею. Коли ж Зевс виріс і одержав у Крона владу над світом, він залишив цього пса на Криті охороняти своє святилище. Цар Ефеса Пандорей, спокушений красою і силою цього пса, таємно приїхав на Крит і відвіз його на своєму кораблі з Криту. Але де ж приховати дивну тварину? Довго міркував про це Пандорей під час подорожі по морю і, нарешті, вирішив віддати золотого пса на схованку Танталу. Цар пиятики Сипа приховав від богів дивну тварину. Розгнівався Зевс. Призвав він сина свого, вісника богів Гермеса, і послав його до Тантала зажадати у нього повернення золотого пса. Вмить примчався з Олімпу в Сипил швидкий Гермес, з’явився перед Танталом і сказав йому:

– «Цар Ефеса, Пандорей, викрав на Криті зі святилища Зевса золотого пса і віддав його на збереження тобі. Усі знають, що від богів Олімпу нічого не можуть приховати від них смертні! Поверни собаку Зевсові. Остерігайся накликати на себе гнів Громовержця!»

Тантал же так відповів вісникові богів :

– « Марно загрожуєш ти мені гнівом Громовержця. Не бачив я золотого пса. Боги помиляються, немає його у мене».

Клятвою присягнувся Тантал у тому, що говорить правду. Цією клятвою ще більше розгнівав він Зевса. Такою було перша образа, нанесена Танталом богам. Але і тепер не покарав його громовержець.

Кару богів накликав на себе Тантал наступною образою богів і страшним злочином. Коли олімпійці зібралися на банкет в палаці Танталу, то він задумав випробувати їх всезнання, в яке  цар Сипилу не вірив. Тантал приготував богам жахливу трапезу. Він убив свого сина Пелопса і його м’ясо під виглядом прекрасного блюда подав богам під час банкету. Боги негайно осягнули злий намір Тантала, ніхто з них не торкнувся жахливого блюда. Лише богиня Деметра, повна скорботи за викраденою у неї дочкою Персефоною, думаючи тільки про неї і у своєму горі нічого не помічаючи навкруги, з’їла плече юного Пелопса. Боги зібрали жахливе пригощення, поклали усе м’ясо і кістки Пелопса в котел і поставили його на яскраво палаючий вогонь. Гермес же своїми чарами знову оживив хлопчика. З’явився він перед богами ще прекраснішим, ніж був раніше, не вистачало лише у нього того плеча, яке з’їла Деметра. За велінням Зевса, чудодійник Гефест негайно виготовив Пелопсу плече із чудової слонової кістки. Відтоді в усіх нащадків Пелопса яскраво-біла пляма на правому плечі. Злочин же Тантала переповнив чашу терпіння великого царя богів і людей, Зевса.

танталГромовержець запроторив Тантала в похмуре царство брата свого Аїда; там він і несе жахливе покарання. Мучений спрагою і голодом, стоїть він у  прозорій талій воді, що тече по Родючій Землі. Вода доходить йому до самого підборіддя. Йому лише варто нахилитися, щоб угамувати свою пекельну спрагу. Але ледве нахиляється Тантал, як зникає вода, і під ногами його лише сипець. Навіть якщо йому вдається зачерпнути жменю води, вона збігає у нього між пальців, і він лише змочує потріскані губи, від чого спрага починає нагадувати про себе ще сильніше, ніж раніше. Над головою Тантала схиляються гілки родючих дерев; — соковитий інжир, рум’яні яблука, груші, гранати і оливи висять низько над його головою; майже торкаються його волосся важкі, стиглі грона винограду. Виснажений голодом, Тантал простягає руки за прекрасними плодами, але налітає порив бурхливого вітру і відносить плодоносне гілля. Не лише голод і спрага терзають Тантала, вічний страх стискує його серце. Над його головою навис валун богемського піриту, що ледве тримається, загрожує щохвилини впасти і роздавити своєю богемською масою Тантала.

Так сіпається в муках «цар Злата» (Си_пилу), син Зевса «тантал» в царстві жахливого сипа Аїда вічним страхом, голодом і спрагою – у країні добра!

Ех, тантал, тантал!

I його [аскі – «Я»] – сіпаючі муки —…

Історія із Танталом – того, хто кидає свою батьківщину ради збагачення та й ще й не чистоплотними  шляхами, стала, мабуть, широковідомою у Світі. За її мотивами, мабуть, складені деякі гексаграми  одної із самих древніх книг Китаю – «І-цзин»: (№: 13-Однодумці, 23-Розруха, 33-Втеча, 43-Вихід, 53-Течія, 63-Уже кінець), із древньої філософської,  тепер  книги всього Світу  – «Книги змін»; іменем   тантал названо один із елементів періодичної хімічної системи Менделєєва (№ 73).  А число «73» взагалі стало магічним в деяких окультних ритуалах (бо й Номис у своїй збірці українських народних прислів’їв за №7373 помістив народний афоризм – «Суд не закликає, тай й не випускає.»). А от  у довкіллі  географічної координати Землі — 73° — 73° (устя сучасної сибірської річки Об) весь час відбуваються якісь природні аномалії. Тож — 73:

скиф тантал

Терени Дикого поля за скіфські часи почали інтенсивно заповнюватися і далекоходними  племенами кочівників, що приходили із земель теперішнього Ірану, Казахстану, Кавказу. Це, мабуть, визвано тим, що на їх рідній, батьківській землі точилися непереривні кроваві сутички племен і йшло інтенсивне створення рабовласницьких держав. Це часи іракомовного пророка Зороастра (Заратустра,   Заратуштра), що родився на теренах сучасного Узбекистану, створив пам’ятник світової літератури – найдревнішу частину Авести, також був вимушений тікати далі до Персії. В умовах міжусобиць і безперервних воєн («Злидні і розорення несуть вони в оселі і в села, і області, і країни») Заратуштра закликав до єднання, до створення сильної централізованої держави з сильним і справедливим правителем. Але і там його підло (ножем в спину) вбили під час його проповіді.

А от — «прийшлі» у необширних степах Великої Скіфії вже мирно співіснували із іншими різномовними племенами кочівників. Це, мабуть, пов’язано, із схожою вірою   тюркоязичних кочових племен (див.: «Без Вечного Синего Неба. Очерки нашей истории», Мурад Аджи).

«Скіфські боги — зовсім інший світ [чим скажемо зороастризмійскі божества чи християнський Бог та Духи-Апостоли]. Це — уособлення сил природи (небо, земля) або соціальних категорій (домівка, війна) … Зберігаючи традиційну «семибожну» схему, кожен індоіранський народ заповнював її своїм змістом, що відповідає рівню його господарського, соціального і культурного розвитку … За своїм характером і складу (співвідношення «жіночого» і «чоловічого» елементів) скіфський пантеон представляє свого роду компроміс між матріархальною ідеологією недавнього минулого і ідеологією патріархальних стосунків, що восторжествували.» – згідно із вченим В.Абаєвим.

Головні боги скіфів за іраномовними (тюркськими) гіпотезами – верховна богиня Табіта та Мати-Земля (Апі), яку грецькі історик ототожнили із Афродітою, Уранією. А от, що тлумачить санскрит про ці імена:

Tabha  —  цап (козел).
Api – союзник, друг, приятель, товариш, знайомий.
Афродіта, Уранія:
uraNa – баран, вівця, молодий баран;
urANa – що робить широким або просторим, поширює, подовжує, збільшує.
Тенгрі, Та(у)біті(ара):
tUbara – бико-людина, безборода людина, чи tan+gr:
tan- (одне із тлумачень): звучати, оголошувати, гриміти, ревти;
gR – бризкати, кропити, обприскувати, зволожувати.

Тобто, уже є і ототожнення із Перуном. А ще в скіфському пантеоні божеств був Папай (що за іраномовною логікою вже мало патріархальний характер, … і  якусь демонічну небесну магію), але ж – санскрит, його напряму вважає Чорнобогом бо пряме тлумачення цього слова:

pApa — поганий, злий, неправильний, шкідливий, порочний, помилковий, дефектний, злісний, норовистий, брудний, аморальний, зіпсований, грішний, нечистий, пустотливий, крутійський, лютий, небезпечний, неприємний, шкідливий, згубний, нещасний, жалюгідний, нікуди не придатний, нікчемний, поганий, мерзотний, жахливий, мерзенний, низький | зла людина, негідник, лиходій | хижий звір або відьма, чаклунка, чародійка | ім’я розпусника, розпусник, марнотратника | назва пекла | зло, шкода, ушкодження, лихо, нещастя, гріх, вада, хвороба, невдача, невдача, пригода, занепокоєння, хвилювання, тривога, турботи, клопіт, утруднення, зусилля, неприємності, горе, біда, неприємність, збиток, образа, пустощі |  ‘ небеса, що оберігали те зло ‘  | гріх, вада, зло, недолік, норов, злочин, провина  | погано, жахливо, нещасно, неправильно, помилково, несправедливо, шкідливо;

А от – pApaya: «дозволяти людині впадати в убогість із-за… [вищеприведенного тлумачення слова рАра]».
Але за Ст.Наливайко, який вважає, що ця назва (Папай) теж  сходить із санскриту, але може трактуватися і як подвійне pa: охороняти, захищати, берегти чи pAla — охоронець, сторож, захисник, хранитель | пастир, пастух, скотар.[Є й значення для pala – солома, що й, мабуть відіграло свою роль у подальшому утворенню об’єднання тюркоязичних  кочівників  у групу, що надовго стала зватися – половцями (а не по кольору їх волосся схожому на колір полови) – див. повість Аджі: «Полин половецького поля». ]

Місця випасів скота на необширних теренах Великої Скіфії всім прийшлим – хватало. Тим більше, що владна верхівка Скитії («царські скіфи») проповідувала політику сколоти всіх кочівників на зелених (хоч і жовтих у осіннє-зимній період!) степах під синіми Небесами, що дарували золоте  тепло Сонця.  З віками склалося і спільно-виконуєме звичаєве право кочових племен. У ладі склалися й взаємовідносини  із землеробськими поселеннями всього великого краю. Це, впершу чергу, — товарний обмін: зернових культур та виробів із дерева (вози, колеса,…) на худобу, особливо коней, що у осілих поступово замінювали тихохідних волів, як засобів перевозок, транспортування.

Велиикий шовковий шлях (кит. 絲綢之路, узб. Buyuk Ipak Yo’li, тадж. Шохрохи Абрешим, каз. Жібек жолы, кирг. Жибек жолу, перс. جاده ابریشم‎, араб. طريق الحرير‎‎,) — в давнину і Середні віки караванна дорога, що зв’язує Східну Азію з Середземномор’ям.

afrika

Внаслідок воєн і міжусобиць руйнувалися міста й країни, виникали нові держави, але Великий шовковий шлях незмінно відроджувався. Прагнення до спілкування, розумної вигоди, до зростання добробуту завжди брало гору над усіма протистояннями — і релігійними, і воєнними, і політичними. Шлях виник ще у ІІ ст.. до н.е. за ініціативою китайського імператора У-ді, що потребував породистих коней для війська. А китайський шовк став основною обмінною валютою. Кочівниками особливо цінувалася особливість шовку протистояти загальному їх лиху — настирним комахам-паразитам. При цьому в глибокій старовині китайці не фарбували шовку — це робили головні торговці старовини — фінікійці. Шовк був хоча і головним, але далеко не єдиним товаром, який перевозився по трансконтинентальному шляху. Із Великої Скуфії вивозилися коні, що дуже цінувалися в Китаї, військове спорядження, золото і срібло, напівкоштовні камені і вироби із скла, шкіра і шерсть, килими і бавовняні тканини, екзотичні фрукти — кавуни і персики, курдючні вівці і мисливські собаки, леопарди і леви. З Китаю каравани везли фарфор і металевий посуд, лаковані вироби і косметику, чай і рис. В дорожніх мішках купців можна було знайти слонові бивні, роги носорогів, черепахові панцирі, прянощі і багато що інше. Великий шовковий шлях зіграв велику роль в розвитку економічних і культурних зв’язків народів Великої Скуфії, Передньої Азії, Кавказу, Середньої Азії і Китаю, він, наприклад, служив провідником в дифузії різних інновацій (англ. Diffusion of innovations), у тому числі в мистецтві (танці, музика, образотворче мистецтво, архітектура), релігії (буддизм, християнство, іслам), технології (а саме: обробка металів, а також виробництво шовку, пороху, паперу і т. і.).

Добрі торгові шляхи дали й поліпшення життя осілих землеробів-общинників. Бо, не тільки збільшилося збіжжя, а вже й покращувалися знаряддя праці, спрощувалася технологія їх виготовлення. Появилися й нова спеціалізація общинника – коваль –  магія праці якого заворожувала й була своєрідним театром для оріїв. Коваля, поза очі, й називали чаклуном, що повністю відповідає тлумаченню санскитського слова kovida:

— досвідчений досвідом, бувалий, кваліфікований, майстерний, учений в…, а коваль для орія (арія) по відношенню до заліза,  що було йому так потрібне у його знаряддях – kovidAra – ще й:

— ‘ легкий для розділення ‘, або ‘ можливий бути роздробленим  [кованим до потрібного вигляду] насилу.

Збільшилась й міграція синів землеробів. Особливо це стосувалося тих хто мав велику фізичну силу (бик-турів) та муштрувалися до козацтва (го-саки ж  бо…) чи мали дужу розумову силу. Перші йшли у степ на військову виучку, другі до «міст не для життя» (яких на теренах сучасної Вкраїни теж було чимало, але їх описів у світовій практиці на жаль ще замало. До цього часу у Світі широко відомий описами лише один приклад – Стоунхедж, Англія) — збіговиськ та пристанища самітників де їх вчителями вже ставали вищі волхви Краю.

До речі, тих талановитих хлопців (але, ж від Землі та на спробу Небес) до цього часу в Україні та і в Росії називають «талантами». Це пішло від, так званої, «Притчі про таланти» із Євангелії від Матвія (аналогічна притча є і у Євангелії від Луки, але там ті же події супроводжують вже іншим словом – міна [Міна й талант це грошові одиниці чи міра виміру чогось, до речі слово міна в українській мові це, можливо те, що більше відповідає дійсності]. Ось ця притча:

«…Ісус розповів їм іншу притчу. …Він сказав: «Один чоловік шляхетного походження вирушив у далеку країну. Там його мали проголосити царем, а по тому він планував повернутися додому. Чоловік покликав своїх десятьох слуг і роздав їм десять мін срібла. Він сказав слугам: «Вкладайте ці гроші в діло до мого повернення». Але співвітчизники того чоловіка ненавиділи його. Вони вислали за ним навздогін посланців, щоб ті сказали в далекій країні: «Ми не хочемо, щоб цей чоловік царював над нами!» Але його все одно проголосили царем, і він повернувся додому. А повернувшись, послав за тими слугами, яким роздав був гроші. Його цікавило, який прибуток вони одержали. Перший з них прийшов і доповів: «Пане, твоя міна срібла принесла ще десять мін». То хазяїн сказав йому: «Гарна праця. Ти добрий слуга. Оскільки ти в малому був вірний, я доручаю тобі управляти десятьма містами». Тоді прийшов другий слуга й мовив: «Пане, твоя міна принесла ще п’ять мін». Цьому слузі він сказав: «Ти правитимеш п’ятьма містами». Інший слуга прийшов і сказав: «Пане, ось твоя міна. Я тримав її загорнуту в хустину. Я боявся тебе, бо ти чоловік лихий. Ти забираєш те, чого не клав, і жнеш те, чого не сіяв». Хазяїн промовив: «Я судитиму тебе твоїми ж словами, злий ти слуга. Ти кажеш, що знаєш, що я лихий чоловік, що беру там, де не клав, та жну там, де не сіяв. Тоді чому ж ти не віддав мої гроші мінялам? Повернувшись, я мав би їх із прибутком». І додав, звертаючись до тих, що стояли поруч: «Заберіть у нього цю міну й віддайте тому, хто має десять мін». А вони кажуть: «Пане, але ж він уже має десять мін!». «Кажу ж вам», — відповів хазяїн, «кожному, хто має, додасться ще. А в того, який не має нічого, відніметься й те незначне, що він має. Щодо тих моїх ворогів, що не хотіли, аби я царював над ними, то приведіть їх сюди і вбийте перед моїми очима». Розповівши цю притчу, Ісус вирушив далі до Єрусалиму. (Євангеліє від Луки, 19: 12-28).

Але, на жаль, – хіба це мораль (цієї  «басни», приповісті, проповіді)?  де треба  убивати, того, який не згідний із твоїми поглядами на суспільне життя (а у притчі від Луки  — ще жорстокіше — по відношенню до того слуги, що зберіг «талант»: «Ти поганий і ледачий слуга! Знаєш, що я збираю врожай там, де не садив, і жну там, де не сіяв. Тобі слід було пустити гроші в обіг, то ж повернувшись, я б і своє одержав, і прибуток мав. Заберіть у нього талант і віддайте тому, хто має їх десять. Той, хто має, одержить іще більше і матиме надміру, а у того, в кого нічого немає, забереться і те мале, що йому належить. Нікчемного слугу киньте геть в темряву кромішню, туди, де плач і скрегіт зубів»»).

Перекладачам мудрих слів Ісуса слід було не «переводити»  внівець, а переспівати так, що, дійсно, даний Богом талант треба освятити лише тим же трудом (до тих – «Хто свій піт щодня на праці лив» — (Грінченко). А от прямий  «перевод» тексту притчі деякі читці й до цього часу сприймають як настанову, що зиск, вигода – це перед усім, бо ще не знають, що, якщо це про гроші, то нічим це добрим  не закінчиться бо – всі смертні теж… – смертні!  Тут треба подивитися (й не дивуватися!) на первісне значення цього слова, що ще тисячі років тому було зафіксованим волхвами, а саме із словника санскриту:

 — Talana — хвилювання, розлад, замішання, пертурбація, обурення. І лише у кого «голова варить» [народний вислів – як український так і російський!] завжди буз упину праці є тотожним:

—  vara — вибраний, обранець, ухвальний | ‘ обраний ‘, відбірний, найкращий, цінніший, найдорогоцінніший, краще всього, найбільш чудовий або видатний серед  або для | благо, благодіяння, дар, перевага, подарунок, дарування, талант, нагорода, винагорода, вигода, прибуток, благословення, благодіяння, користь, прихильність, допомога.

І найкраща вигода (прибуток) – не грошова. Є ще й інше – наприклад: для універсального подільського застільного тосту («Бути добру!») й тепер: —  vigada — вільний від хвороби, здоровий.

Царські скіфи – отамани військових угрупувань. Так, розквіт  землеробства потребував не тільки покращень у технологіях господарства оріїв, але і їх захисту від навали прийшлих грабіжників. А таких при наявності торгових шляхів, переміщеннях ще не стверджених родів, племен було вже чимало. Та й серед кочівників почали з’являтись формування тих, хто шукав «легкого хліба».   Та ще й – то були часи утвердження рабовласницьких держав по всій Західній Європі (особливо Південній) і Передній Азії.

Згідно із західним літературним істориком і описувачем міфів світотворіння тих древніх часів Діодором Сіцілійським були й записи про логіку створення державності і у Великій Скуфії, а саме: «У числі нащадків цього царя [Скіфа] були два брати, що відрізнялися доблестю; один з них називався Пал, а інший — Нап. Коли вони вчинили славні подвиги і розділили між собою царство, по імені кожного з них назвалися народи, один палами, а інший напами» [але із подальшої історії відомі мегаплемена половців та ногайців, які у тюркських літературних джерелах звалися ще — кипчакими]. А із санскриту відомо, що Пал це той нащадок, котрому в подальшому ставиться в повинну:

— pAl — спостерігати, стежити, дивитися, не спати, чергувати, вартувати, чатувати, охороняти, стояти на варті, захищати, оберігати, відстоювати, підтримувати, управляти | тримати, не віддавати, зберігати, оберігати, берегти, стримувати, дотримуватися (обіцянки або обітниці);

а от молодшому сину, що буде й подальшим нащадком (в санскриті є слово — napAt — нащадок, син) але подібним самому змієподібному  сонцепоклоннику Скіфу (у санскриті є слово naga, що і має значення: Змій, Сонце). Що й надало міфічну підтримку історичних племен праУкраїни – половців та ногайців.

У Геродота,  що довго вивчав і побут воїнів-скіфів, є фіксація того, що і у військових формуваннях  царських скіфів постійно функціонували і «духовні поводирі», теж, мабуть, волхви,  що мали спільні знання та виконували функції прогнозу ситуацій своїм «ворожінням, гаданням» для отаманів війська: «У скіфів є багато тих, що гадають, які гадають за допомогою безлічі вербових лозин таким чином: принісши великі зв’язки лозин і поклавши їх на землю, вони розкладають їх нарізно і потім, перекладаючи лозини по одній, гадають; вимовляючи пророцтва, вони в той же час знову збирають лозини і розкладають їх поодинці. Такий у них одвічний спосіб ворожіння.» Літературні джерела Заходу не зберегла методології тих гадань. Але ж вона була, бо знання прадавніх волхвів хвилюють і сучасність. Тепер особливо уважно вивчаються зафіксовані знання не тільки посеред своєї знайомої (рідної) мовної групи, але й першоджерела інших народів. І там теж знаходиться спільність. Навіть у такій, зовсім іншій культурі теж древньої раси і нації, як – китайська.

Такий значний інтерес творчих людей всього Світу до літературних китайських пам’ятників, з однієї сторони, доказує спільність людства в тязі до прогресу і розвитку. Адже, в китайській літературній старовині, наприклад: вже всім відомій «І-цзинь» («Книга Змін» — КЗ) має, окрім філософських роздумів,  й зачатки й, мабуть, основи математичної логіки, бінарної арифметики й Булєвої алгебри, теорії ймовірностей та зовсім абстрактні, й тепер, теорію семантичних мереж, множин, груп і таке інше. З іншої сторони, поява таких фундаментальних наукових трактатів в  далекі (ветхі) історичні часи теперішньої цивілізації людства доказує існування  доісторичних міжцивілізаційних зв’язків (передачу знань) у Всесвіті людства. Адже поява, наприклад: КЗ — це заслуга не лише автохтонних далекосхідних етносів. Відомо, що ще в часи Трипільської культури, скіфської державності існували тісні зв’язки (духовні й матеріальні) далекосхідних етносів та індоєвропейських.  Показовим тут є елемент філологічної археології. В часи колективного творення китайської класики — «Чжоу І» появилась і китайська причта «Учитель Вень-вана». Вень-вану, Царю Просвіченому (ХІІ вік до н.е.), що ніколи не був царем, а получив цей титул посмертно за свою велику освіченість, дослідники-інцзиністи  приписують створення на основі триграм Фу Сі (міфічному першому государю Піднебесної) повної й семантичної таблиці шестиграм (тому її в сучасних термінах можна назвати Матрицею) та систематизацію відповідних народних афоризмів. От фрагмент цієї причти:

«Вень-ван збирався на полювання, тому писар Тянь ворожив йому [на основі «І-цзіну», зі стеблами деревію] про його здобич. Він навіщував:

— Коли ви полюватимете на північному березі річки Вей, ви зустрінете велику удачу. Це буде не дракон в якому-небудь зі своїх ликів, і не тигр, і не величезний ведмідь. Згідно з пророцтвом, ви знайдете там шляхетного [князя, ксая] гуна, якого Небо послало вам учителем. Якщо він стане й буде вашим радником, то наступить процвітання, і благодать пошириться на три покоління правителів Чжоу.»

Згідно цієї та інших причт Тай [ксай, тобто скіф] Ґун навчив Вень-вана [можливо в подальшому вже й – «І-вана»] як із простої тоненької мотузки (нитки) виготовляти ловецьку плетінку… і, що головне, всього на основі практики сакральних в подальшому символів КЗ (шестиграми: №№ 29-30, 63-64). А слово «гун» в подальшій практиці Піднебесної імперії стало назвою титулу вельмож імперії, а потім і поширеним прізвищем ( 龚 ) в Китаї (і, до речі, в Німеччині є теж поширене прізвище – Huhn). А в українській мові, на жаль, лиш назва одежі –«гунька». Бо мабуть перестали швидко гунути до гурту, та й «важко, з шумом впали»… і ще «гунцвот» — «собачий син, шельма». Це, можливо, пов’язано з тим, що в історії первинного скіфського етносу гунів, що кочував, в-основному степами Далекого Сходу (теперішня Монголія) був ксайський син виродок Моде, який був напрочуд жорстокий (тому, мабуть, і став «великим» — як у подальшому Чингізхан, Атіла, Сталін, Гітлер…)  Але ж, ще із індоєвропейського санскриту Ґуна (guNa ) це є «окрема частина (сталька, сталя чи нитка) мотузки»… а у теперішні часи – поняття  індійської філософії, яке може означати вид, тип, якість, принцип, тенденцію.

А от про плинність ріки буття людини його закономірні природні (по незмінним правилам та законам Всесвіту) коловертні переміни фундаментально роздумував ще у древні часи і європейський (до сократівський) філософ Геракліт (535-475 р. до Р.Х.). Це його вислів із його трактату «Про природу» — Все плине, все змінюються. (дав.-гр. — Παντα ρει και ουδεν μενει.). І тільки китайська культура зберегла відомі людині нашої цивілізації ветхі закони Всесвіту «природних змін та перемін буття» у вигляді матриці шестиграм (гексаграм) І-цзину… За методикою якої й гадали (ворожили) древні мудреці (волхви), що на теренах сучасного Китаю (108 стебел деревію), що на теренах Великої Скуфії (108 лозин верби чи красноталу) що були тоді «від океану до океану».Отож;

кобзар

Спокуси і облуд пізньої пори епохи скіфів.

Пройшли тисячоліття (ціла епоха!) праведного (за законами Праві!) життя людності трипільської культури. Епоха в часи якої відбувалась сколота різних етносів (родів, племен, угрупувань) в їх діяннях за принципом: «від кожного по здібностям від Праві (талану від Бога) – кожному по можливостям Яві». Епоха, де народжений землеробом був ним, хоча доводились і терпіти нестатки, нужду й постійно відчувати тяжкість праці орія культивованої ним землі, створення плодючих ґрунтів, бо за народним прислів’ям, що дожило й до сучасності – «Радість (щастя) дочасна, а нестатки (злидні) довічні».    Де народжений воїном (козаком), що волів тримати у руках не рало, а меч і лук – ставав умілим захисником збіжжя роду. Де  шанувалися батьки й пестувалися діти. Де не було рабства. Де справлялася учта героям лише по їх вкладу у загальний лад спільноти (про це свідчить феномен Світу – кургани). Доречи, технологія насипу курганів була за звичаєвим правом дуже проста. Курган на могилі небіжчика утворювали (насипали одну  свою шапку рідної землі) лише ті, серед яких був за життя авторитетом покійник. Могила – сім’янина (біля 10 чоловік) це малий курганчик  — сусіди довкілля, чи «сотня» вояк у угрупуваннях козаків. Курган — це вже всі поселяни роду чи полк вояк-захисників (вже біля 1000 шапок землі). Великий курган – це за 10 000 шапок землі.

У епоху трипільської культури скіфів на теренах сучасної України практично не було війн. Була лише одна світова війна, коли імператор самої могутньої на той час персидської рабовласницької імперії Дарій І зібрав цілу армаду (за Геродотом – біля сімсот тисяч вояк), щоб пограбувати зажитки не відомої йому держави (бо її, як держави і не було!). І з позором був вимушений (після умілої, стратегічно виваженої партизанської війни сколотів із всіх верств населення на необширних степних просторах) тікати із Великої Скуфії. Дарію вдалося лише спалити велике (за розмірами тоді було більшим чим, наприклад: войовнича Москва у кінці ХVІІ ст. н.е.) майстрове місто (місце де були обширні майстерні  по виготовленню зброї та військових облаштунків) – Гелон. А спонукав до втечі персидського війська лише один епізод (звісно, після всіх тих поневірянь, тягот та незрозумілостей буття на такій загадковій території Великої Скуфії). Коли скіфи виставили на рать деякі свої угрупування, бо перси почали погрожувати пограбуванням і могил-курганів, що спокійно стали бойовим строєм навпроти всієї перської армади й чекали сигналу до січі на поле перед ними й набундюченими персами вискочив заєць. Один із го-саків взяв та й погнався під улюлюкання своїх же за тим зайцем, уловив його перед самим строєм «відважних» персів та спокійно повернувся, під сміх побратимів, до свого строю.

Спроби персів і греків підкорити скіфів всякий раз терпіли провал. Коли в 331 році до н. э. один з намісників Олександра Македонського Зопіріон із 30 тисячами воїнів зробив похід в Скуфію, він був знищений разом з усім своїм військом. Та все ж IV століття — століття розквіту Скуфії — стало прелюдією заходу скіфської (функції – сколоти!) могутності. Але період розпаду Великої Скуфії як спільноти тривав ще біля 500 років.

Були й військові походи із центральних (земель теперішньої України) скіфів і за межі свого краю. Це не були загарбницькі походи. Ці походи улаштовувалися за вічовими рішеннями всієї громади Скуфії для захисту від притисків автохтонного населення, що теж інтенсивно розмножувалося, але свою владу влаштовувало за іншими, не Небесними, законами Яві суміжних трипільських родів на чужоземних землях Заходу (по берегам Одру і Ельби, Дунаю) та на Близькому чи Далекому Сході, що потім получили історичну назву готів  на Заході, чи потім  теж історичну назву – гунів на Сході (доречи, там їм, «царським» скитам-скіфам згідно Геродоту довелось влаштовувати мир цілих 28 років).

І лише єгипетські археологічні пам’ятники та відповідні письменні джерела донесли до нас зовнішній вигляд «народів моря» — воїнів центральної Скуфії, що боролися з дальнім фараоном Рамзесом. Вони зображені «з голеними бородами і головами, з довгими вусами, що стирчать нарізно, і чубами, [які носили наші запорожці в XVI — XVII вв.]; риси особи суворі, з прямим лобом, довгим прямим носом… На головах високі конічні баранчикові шапки; на тулубах сорочки з облямівкою по подолу і щось на зразок кольчуг або шкіряних курток. На ногах штани і великі чоботи з халявами по коліна і вузькими шкарпетками… [Чоботи справжні, сучасні, які носять і тепер прості козаки. На руках рукавиці…] Озброєння: короткий спис, лук і сокира». Слід зазначити також, що єгипетські джерела називали «народи моря» гитами (гетами), а це ім’я спрадавна було одним з найпоширеніших в скіфському середовищі; так, за часів Геродота «гети» жили на Дунаї та Дністрі, «фісса-гети» на Волзі і «масса-гети» — в Середній Азії… Судячи із зображень, ці древні скіфи-гети були напрочуд схожі на середньовічних козаків. Чи не тому верховні козачі керівники носили титул «гетьман».

Як вже споминалося, скіфська епоха плавно переросла у сарматську добу. Сармати це ті же нащадки скіфів, але на землях амазонок, тобто на землях де ще батував матріархат. На тих землях (в основному у довкіллі сучасного Азовського моря) пройшла асиміляція й осілих, й кочових родів… і відбулася вона мирно за тими же законами Небес, хоча поклонялися там не Богу-Отцю, а Богині-Матері (тому і с(ц)ар-мати).   Але у сарматів уже появились інші звички. Звичаї силового захвату влади у військових угрупуваннях, звички (жадання) до розкоші.  Сарматські отамани вже ставали і владиками грецьких мегаполісів (наприклад Ольвії) і царями Боспорського царства (доречи, ця еллінська держава  мала теж довгу історію свого існування – біля тисячі років). Нагло сарматські ватаги потіснили, уже не своїх прямих, але ж родичів — «царських скіфів» до Криму, а потім і там зовсім замінили їх. Це, мабуть, визвано не тільки «молодою» кров’ю нового етносу, а і моральним «старінням» царських скіфів. Відомо вже  і про звички «царських скіфів» та скіфів-кочівників до пияцтва (що перейшла і стала бичем — слов’ян) – через_чур – і тяга (жадання) до розкошів.

getman

This entry was posted in Знания, Опыт, Мудрость. Bookmark the permalink.

Добавить комментарий