«Станіславчик». Віктор Іванович Перконос

Часи Хазарського Каганату.
Велике переселення народів – так назвали довгу годину (майже тисячу літ) переміщень племен, угрупувань етносів у часі і просторі індоєвропейського суспільства. Ці переміщення відбувалися по декільком об’єктивним, а зачасти і по суб’єктивним причинам.  От, наприклад, ці причини:

—  недостача орної землі для якоїсь великої сім’ї чи громади (племені);
—  авантюрний пошук «кращих земель» землеробства;
—  повернення до «батьківських» земель, «землі обітованої»;
—  кліматичні незгоди;
—  нестача пашні для значно зрослої отари, табуна…;
—  жадання  угрупувань  окремих  підготовлених до воєнних звитяг індивідів чи,  навіть, племен здобувати матеріальні блага не тяжким трудом (скотарства чи/або землеробства), а «збиранням легкого хліба — добичі», тобто військовими наскоками та пограбунками тих, хто уміє щось виробляти;
— вимушені  еміграції  із-за ворожнечі із сусідами чи непоборними натисками знаджених грабіжників … і т.і.

Переміни, зміни, рухливість кожного суспільства – це ж знак його прогресу, розвитку. Але ж, — І тис. н.е. (й, мабуть, і друге!) це – Ніч Сварога.    Тому більшість перемін відбувалося під знаменами й при підтримці Чорнобога, тож діялося багато Зла. Одною із таких перемін у сколоченому суспільстві із різних етнічних груп Великої Скуфії стало утворення на її теренах зовсім іншого, не Ведичного, соціального угрупування —  Хазарського Каганату. Ст.Наливайко вважає, що козари, хозари (хазари) ще дуже древній етнонім із якого утворилися й козацтво України (є дуже багато прізвиськ і прізвищ козаків середніх віків, що пов’язані із цим етнонімом – Козар, Козарець, Козаревич, Козарин, Козяра, …є і п’ять річок на території сучасної Вкраїни — Козарка). Етнонім козари-хазари виявляє неабияку подібність до індійського етноніма ґуджари, які  і тепер населяють нинішній штат Ґуджарат Індії, близьких родичів раджпутів. А раджпути – індійські «козаки» — споріднені, в свою чергу,    з українськими половцями й печенігами й свого часу творили історичну, так звану джато-ґуджаро-раджапутську спільноту, що вела кочовий спосіб життя (в основному: на Середньому і Далекому Сході) Великої Скуфії. І, саме  вони часто воювали із древнім Китаєм і Персією.

Ще із VII ст. до н.е.  теж велика раса землеробів («жовта» раса  — сьогоднішній Китай та Японія) почали будувати, (а будували аж шістнадцять століть) – Великий китайський мур.

derbent

При шахові Хосрої (531—579) перси побудували знамениті Дербенські укріплення, які перекрили вузький прохід між Каспійським морем і Кавказькими горами. Але все це таки не стало панацеєю від нашестя кочівників.

Традиція приписує Хосрою будівництво майбутніх міст первісного угрупування хазарів в Дагестані — Беленджеру і Семендеру. В ті часи у Персії (за оповіддю вченого Льва Гумильова) розвиваються і драматичні події пов’язані з юдейським племенем, що проживало на території Персії. Ці трагічні події – це є, мабуть, перша соціалістична революція у Світі, що получила назву маздакізм.

Візирь  Маздак (кінець V ст..- 529 р.н.е.) був меткий політик і під час чергового голоду в країні висунув просту програму боротьби з кризою. Суть її полягала в наступному. У світі існує добро і зло. Добро — це Розум, а зло — нерозумні інстинкти. Тому йому представилося безрозсудним існування багатих і бідних, коли одні мають гареми, багато хороших коней і дорогої зброї, проводять час в бенкетах і на полюванні, а інші голодують. Отже, буде справедливим страчувати тих, у кого багато майна, а їх добро і гареми роздати бідним. За проповідями Маздака, який займав один з вищих постів в державі, маздакіти (основна маса яких держалася на одності юдеїв) стали захоплювати майно знаті і передавати на потребу нужденним. Незгодні з реформами були оголошені прибічниками Зла і піддалися терору з боку маздакітів.  Маздак почав здійснювати цю програму, але бідних було багато, і усім добра багатих не дісталося. Дісталося тільки близьким прибічникам Маздака – в-основному, юдейським вождям маздакітів. Перси погодилися б віддати за власне життя і землі, і зброю, і коней, але їм було шкода своїх дружин та сімей. Вони виражали невдоволення — у відповідь слідували страти. І сам шах був заарештований маздакітами. Але він втік до кочових степняків (хазар)  і повернувся із їх військом. Його син, енергійний Хосров, мобілізував степняків-саків. Піднялися усі, невдоволені маздакітами, піднялися і численні діти страчених. У 529 р. Хосров узяв владу у свої руки, повісив Маздака і розправився з його основними прибічниками. Їх живцем закопували в землю вертикально і при цьому вниз головою. Велика частина юдейського племені (маздакітів) втекла на околицю Персії. Євреї, що таким чином виявилися на Кавказі, з переляку начисто «забули» і свою древню грамоту, і традиції іудаїзму, і його обряди. Забувши усе, вони зберегли пам’ять лише про заборону  роботи в суботній день. Вони вже пасли худобу, обробляли землю і … дружили з хазарами — своїми північними кочовими сусідами. Відновив іудаїзм серед своїх одноплемінників один з вождів на ім’я Булан (по-тюркски «лось»). У 730 р. він прийняв ім’я Сабріель і запросив іудеїв – левітів (рабі), учителів релігійного закону Тори, Талмуду, Кабали.

Між тим у ті часи Візантія вела відчайдушну боротьбу з арабами. Євреї, що знайшли і в Візантії порятунок, повинні були б допомагати візантійцям. Але допомагали вони досить дивно. Домовляючись таємно з арабами, юдеї відкривали ночами ворота міст і впускали арабських воїнів. Ті вирізували чоловіків, а жінок і дітей продавали в рабство. Юдеї ж, дешево скуповуючи невільників, перепродавали їх з чималою вигодою для себе. Це не могло подобатися грекам. Але вирішивши не придбавати собі нових ворогів, вони обмежилися тим, що запропонували всім євреям виїхати з тих східних країв. Так в землях хазар Кавказу з’явилася і друга група євреїв — візантійська. І от це велике вже міжетносне угрупування під час свого уже знову інтенсивного розмноження з часом перемістилося  в дельту  древньої індоєвропейської ріки – Ра. Країна на північ від Тереку сподобалася переселенцям. Луги, покриті зеленою травою, були прекрасними пасовищами. У притоках Волги водилися осетри і стерлядь. А саме головне для кмітливих юдеїв — тут проходили торговельні шляхи – «великого шовкового шляху» та «із варяг у греки». А сусідні племена козар (слов’янські) були беззлобні і неагресивні. Використовуючи свою письменність та «освіченість» іудейської релігії, юдеї стали освоювати і розвивати заняття, не властиві місцевому населенню: в їх руках затвердилася «мудра» дипломатія, кабальний гендель, талмудна освіта по Торі (згідно Талмуду та Кабалі).

А вже на початок IX ст. юдейське населення Хазарії до свого економічного і інтелектуальній могутності додало і політичне — європейське. Хитромудрий Обадія, про якого древні документи говорять, що «він боявся Бога і любив закон», зробив державний переворот і захопив владу. Він вигнав з країни тюрків (кипчаків), що складали кістяк військового стану Хазарії. При цьому Обадія став спиратися «на своїх», на загони найманців – козар: печенігів і гузів. Кипчаки довго воювали з загарбниками, але були розбиті і частиною загинули, частиною відступили в Угорщину. Практикували  юдеї у своїй «дипломатичній практиці» і відпрацьований ще у Персії (коли жінкою перського владики, царицею стала красуня Есфір – наложниця і вірна вихованка «мудреця Мордохея», що спасло від гнівної помсти персіян за знищення заколотників-юдеїв і привело до створення визначного біблійного міфу про Есфір та значного до цього часу іудейського свята — Пурім) метод – «юдейських наречених». Так, жінкою сина візантійського імператора Констянтина V стала юдейка Хазарського каганату (дочка Чічак (із української – квітка, кульбаба) кримського кагана Вірхора) , що стала теж імператрицею Візантії Іриною, яка породила слідуючого імператора Льва IV (750-780), що вже звався  Хазаром.

Здавалося б, повинне було статися змішення і аборигенних козар з євреями. Але не тут-то було. Згідно старої юдейської мудрості (на івриті – хохма), «ніхто не може виявити слід птахи в повітрі, змії на камені і чоловіка в жінці», тому євреями вважалися усі діти єврейок, незалежно від того, хто був їх батько (крім дітей від слов’янських красунь-наложниць багаточисельних гаремів верхівки Каганату, де обрізанням самого верховного Мала (на івриті – маль) вершилась доля дітей). У хазар же, як у усіх євразійських народів, спорідненість визначалася по батькові. Ці різні традиції не давали змішатися двом народам (етносам), і відмінність двох народів закріплювалося тим, що діти єврейок і діти казарок навчалися по-різному. Учитель-рабин не приймав в школу дитину, якщо та не була єврейською, тобто якщо її мати була казарка,  печеніжка, чи кипчачка. А таких дітей, звісно, — була більшість. І батько учив таку дитину сам, але, звичайно, гірше, ніж учили в хедері (іудейській школі). Так закріплювалися два різних стереотипи (образи) поведінки людей Хазарії. Ця відмінність і визначила різні долі двох народів: євреїв і інших етносів Хазарського Каганату (в подальшому – просто хазар). Євреї, на відміну від хазар, до IX ст. активно включилися «духовними» вождями (бхеками, беками) в тодішню систему міжнародної торгівлі, тільки вони могли стати чи назначати каганів – військових, силових отаманів. Каравани, що ходили з Китаю (де були свої – каганні факторії) на захід, належали в основному євреям. І у тих, що заправляли економікою Поволжя — єврейських торговців — скупчувалися значні скарби, шовки, раби. Потім каравани йшли далі, потрапляючи в Західну Європу: Баварію, Лангедок, Прованс, і, переваливши через Піренеї, закінчували довгий шлях у мусульманських султанів Кордова і Андалузії.

Був час, коли в Китаї із якого йшов основний матеріальний торговий потік настала криза із-за внутрішніх повстань та зміни влади там. Катастрофа, що осягнула караванний шлях з Китаю в Іспанію, — «шовкову дорогу», звичайно ж, відбилася і на Хазарії. Але енергійні хазарські купці на чолі з правителем, титул якого був «бхек» і ще «маль», знайшли вихід. Їх загони на чолі з верховним каганом рушили на північ. Піднявшись по Волзі, воїни Хазарії розгромили і підпорядкували Камську (Волзьку) Булгарію. Булгари були вимушені теж мігрувати і тільки на Балканах вони створили свою спочатку тюркську, а потім слов’янську державу – Болгарію. Ще північніше тягнулися безкрайні землі, які в норвезьких сагах називалися Біармія, а в руських літописах — Велика Перм. Ось тут-то купці (рахдоніти — в перекладі «ті що знають шлях») і організували свої нові торговельні поселення — факторії. Рішення зернової (хлібної) проблеми теж рішалось просто. Були створені спеціальні загони продрозкладки, що шастали по колоніям трударів землі та нещадно грабували їх. А потім і взагалі наклали на відомих  їм (власників – сім’ї, племена, етноси)  мито (дань).

Ліси Біармії давали дорогоцінне хутро соболів, куниць, горностаїв. Мало того, рахдоніти почали організували дуже вигідну для верхівки Хазарії торгівлю дітьми та дівчатами, тобто стали людоловами. І знову потягнулися каравани з хутром для арабської знаті, та уже з рабами… і рабинями для гаремів мусульманських владик. Султани і еміри Багдадського халіфату більше цінували воїнів-рабів («сакалібів»), чим наймані загони з незалежних кочівників – отже гендель работоргівлі процвітав і розширювався. Тому й ареали впливу Каганату все розростався:

kuyvska rus

Археологічна кераміка із ітилю

Археологічна кераміка із ітилю

Особливу увагу сам бхек і його кагани в часи розквіту Хазарського каганату приділяли «товарному» поповненню  самого дохідного гендлю – работоргівлі, особливо дівчатами. Була введена навіть особлива одиниця  виміру мита (чи добичі його «бойових» загонів людоловів) – куна (чи кунка). По аналогії із цінним товаром із півночі Русі: шкури соболів, куниць, бобрів ввели «товар» країн півдня Русі (тоді  вже розколотої Великої Скуфії) молодих (ще не займаних односельцями – кунок).  Ради цього, крім чисто військових своїх опорних пунктів – наприклад: Саркел,  організовувались блокпости людоловів: «куна (кунка, куничі…)». Таких топонімів на теренах сучасної України залишилося чимало. Є вони і на Поділлі.

Що стосується виробництва якихось товарів, виробів то за відомими археологічними знахідками таких – не було (про це свідчить хоча би одна археологічна знахідка хазарської пори владарювання – Перещипинський скарб, який у 1912 році хлопчиком-пастушком був знайдений біля містечка Перещепина, що на Полтавщині – найбагатший із усіх скарбів раннього середньовіччя в Європі – майже 75 кг, із них третина золотих). А навіщо? Золота і гендельних грошей на закупку відповідних жадань – хватало. В-основному: у Візантії виготовлялися всі прикраси й посуд для своїх «красунь» Каганату

 

Останні десятиліття історії Хазарії були наповнені дрібними конфліктами із слов’янами і вже виниклим Київським князівством. Основною опорою Хазарії на заході стала побудована ще в 834 р. у дрвкіллі Волги фортеця Саркел (в перекладі – «царська фортеця»).

У 939 р. сталася подія надзвичайної важливості.  Вождь Київської Русі – князь Ігор — захопив Хазарське місто Самкерц (нині Тамань), що було розташоване на березі Керченської протоки. Хазарський правитель відповів на удар ударом: на русів рушила масована мусульманська гвардія під командуванням єврея-кагана, «високоповажного Песаха». Песах звільнив Самкерц. А потім, переправився через Керченську протоку і пройшов «чорним» маршем по південному берегу Криму (940), винищуючи поголовно слов’янське населення. Врятувалися ті, що лише сховалися в неприступному Херсонесі. Перейшовши Перекоп, Песах дійшов до Києва і обклав і князівство русичів даниною. Тоді ж русичі і «віддали хазарам свої мечі», про що і розповідається в «Повісті минулих літ». У 943 р. із Хазарії знову рушило військо  уже русичів — вже данників повністю залежних від Каганату –  на Каспій, для війни з непокірним місцевим племенем — дейлемитами. Русичі (як підлеглі Хазарського Каганату) захопили в пониззях Кури фортецю Берда. Страшніше за шаблі і стріли дейлемитів виявилася дизентерія що спалахнула в таборі русичів. Вони, все ж,  пробилися до своїх човнів (тур) і відплили. Але, мабуть, на Русь із них не повернувся ніхто, оскільки в російських літописах немає ні слова про цей похід.

svjatoslav

Отже, завдяки «великій» торгівлі рабами, хутром і шовком Хазарський Каганат, населення якого складалося з аборигенів і прийшлих євреїв, в IX-Хвв. перетворився на одну з найбагатших країн Євразії того часу.

І тільки молодий київський князь Святослав Хоробре що виявився енергійним й талановитим  полководцем козачого роду, розрубав той «гордіїв вузол» і знищив Чудо-Юдо – обезглавив Хазарський Каганат. Почав він свій похід на Хазарію літом 964 р. Святослав не наважився йти від Києва до Волги безпосередньо через степи. Це було дуже небезпечно для його невеликої ватаги, бо племена мешканців півночі, що мешкали на цьому шляху між Черніговом і Курськом, уже були прибічниками хазар. Русичі піднялися по Дніпру до його верхів’їв і перетягнули свої тури в Оку. По Оці та Волзі Святослав і дійшов до столиці Хазарії — Ітиля.

Союзниками Святослава в поході 964-965 рр. виступили кипчаки: печеніги і гузи. Степові печеніги (по сьогоденним висновкам теж із пра-слов’янських кочових племен), прибічники Візантії і природні вороги Хазарії, прийшли на допомогу Святославові із заходу. Їх шлях, швидше за все, проліг по мимо нинішньої станиці Калачинськой, де Дон близько підходить до Волги. Гузи прийшли від річки Яїк, перетнувши покриті барханами простори Прикаспію. Союзники благополучно зустрілися у Ітиля.

Столиця Хазарії була розташована на величезному острові (19км завширшки), який утворювали дві волзькі протоки: власне Волга (із заходу) і Ахтуба (зі сходу). Ахтуба в ті часи була такою ж повноводною річкою, як і сама Волга. У місті була розташована кам’яна синагога і палаци бхека та кагана, багаті дерев’яні будівлі рахдонітів. Була і кам’яна мечеть, адже з мусульманами там поводилися ввічливо.

Воїни Святослава відсікли усі шляхи з Ітиля. Але його жителі напевно знали про наближення русичів, і велика частина хазар-аборигенів і найманців втекла в дельту Волги. Волзька дельта була природною фортецею: в лабіринті проток  міг розібратися тільки місцевий житель. Влітку неймовірні хмари комарів, що з’являлися із заходом сонця, перемогли б будь-яке військо. Взимку ж Волгу сковував лід, і дельта ставала недоступною човнам (турам). Острови дельти були покриті беровськими горбами – величезними пагорбами висотою з чотириповерховий будинок. Ці горби і дали притулок справжнім (аборигенним) хазарам.

У іншому положенні опинилося верхівка Каганату – юдейське населення. Вивчати волзькі протоки юдейським купцям і їх родичам сенсу не було: вони для того і створювали свою гендель-монополію зовнішньої торгівлі і лихварства, щоб жити в комфорті штучного ландшафту  міста. Юдеї були чужі корінному населенню — хазарам, яких вони нещадно експлуатували. Природно, що хазари своїх правителів, м’яко кажучи, недолюблювали і рятувати їх не збиралися.  У обложеному місті євреям бігти було нікуди, тому вони вийшли битися зі Святославом… І були розбиті – вщент. Ті, що уціліли бігли «чорними» землями до Тереку і сховалися в Дагестані, а частина втекла до Криму – уже ж на той час свого каганату. («Чорними» землі на північ від Тереку називалися тому, що із-за малосніжної зими в цьому районі сильні вітри легко піднімали з снігом пил, і виникали «чорні» завірюхи).

Святослав пішов військовим походом і на Терек. Там стояло друге велике місто хазарських юдеїв — Семендер. У місті і околицях були чотири тисячі виноградників. (Нині це простір між станицями Червленою і Гребінською; воно описане Л.М.Толстим в повісті «Козаки».). Семендер мав чотирикутну цитадель, але вона не врятувала місто.

Святослав розгромив Семендер і, забравши у населення коней, волів, вози, рушив через Дон додому — на Русь, на Київ.

Вже дорогою додому він узяв ще одну хазарську фортецю — Саркел (Цимлянску), що знаходилася біля нинішньої відповідної станиці. Саркел був побудований візантійцями в період їх короткої дружби з Хазарією, і створив його грек — архітектор Петрона. У Саркелі Святослав зустрів гарнізон, що складався з найманих кочівників. Князь отримав перемогу, зруйнував фортецю, а місто перейменував в Білу Вежу. Там надалі оселилися вихідці з Чернігівської землі. Узяттям Саркела завершився звитяжний похід Святослава на Хазарію.

В результаті походу 964-965 рр. Святослав виключив із сфери впливу юдейської общини Волгу, середню течію Тереку і частину Середнього Дона. Але не усі військово-політичні завдання були вирішені. На Кубані, в північному Криму, в Тьмутаракані, на Поліссі, на Моквині — юдейське населення під ім’ям хазар як і раніше утримувало свої головні позиції і зберігало фінансовий вплив. Проте основним досягненням походу, безперечно, з’явилося те, що Київська Русь повернула собі незалежність.

А от що мовлять слова санскриту про ті корінні назви Хазарського Каганату:

ko —  зв’язаний з…;
zAr — бути слабким (нерішучим, слабовільним, непереконливим) або немічним (кволим, нікчемним);
zAra — (у більшості значень також пишеться sAra); сумнівного походження | строкатий або різноманітний колір, (осіб.) поєднання синього,  жовтого і зеленого | спричинення шкоди, ушкодження;
zari – дика тварина, звір;
bheka – жаба | хмара, туча,  множина, пітьма, пляма, покрив.

У Китаї жаба — інь, місячний початок, недосяжний довгожитель, багатство і збагачення. Китайська символіка трилапої жаби — що живе на місяці, а три її лапи символізують три фази місяця. У християнстві жаба — символ диявола і пожадливості. У чаклунстві жаба символізує відьму і удачу:

zhaba

що насправді мабуть виглядали як підземна жаба (жаба Наві!), яка тільки недавно була знайдена на теренах Індії:

kа+han –  владар (державець)  убивць, винищувачів, губителів.

Отже, ті беки (бхеки) і кагани Хазарського Каганату надовго засіли у пам’яті  слов’янського наріду:  здухвинною ґилою чи гнилою щілиною (хоч і куною). А «кров» багаточисельних хазар-козар – обдурених, обездолених ще й до цього часу бродить по широкому просторі неньки Вкраїни – прабатьківської уже їм вітчизни. Так що із гебрайським народом слов’яни уже живуть «спільно» не 200 років, як проголошено книгою Солженіцена («Двесте лет вместе»), а більше півтора тисячі літ.

Й до цього часу феномен Хазарського Каганату – держави, що так довго існувала нічого не виробляючи самостійно, а була відомою і одною із «найбагатших» у Світі, що нібито мала показну військову міць, яка виявилась, насправді, дмуханню слави.  Що всього за один рік була повністю знищеною тільки одним малочисельним княжим військом Києва.

Але із людської  пам’яти всієї східної Європи з огидою спливають  методи збагачення спільноти на основі гендлю дітьми і дівчатами. Торгівля рабами була вже відома у світі, але  не на теренах народу, що мав  мирне життя і спільноту багато тисячоліть підряд. А відчуття тисяч  козар-хозар, що розбіглися по, мабуть,  родинним місцям своєї батьківщини і почали знову обробляти землю – святу землю –  ще надовго зберегли психологічний слід і вплив жаги до успіхів на основі кабали і гендлю?!

Український поет – Леся Українка мітко описала такий стан обдуреного народу. Ці освічення прописані у її драмі: «На кровавому полі». Правда за приклад гендлю  людьми вона взяла не масовий ґешефт, який творив Каганат, а приклад зради і продажі лише свого вчителя, і всього… «за тридцять срібників» –   Іудою Іскаріотом. За сюжет своєї драми вона, звісно, взяла лише один біблійний епізод, а саме:

 «…Тоді Іуда, що зрадив його, побачивши, що він засуджений, і розкаявшись, повернув тридцять срібників первосвященикам та старійшинам, кажучи: згрішив я, зрадивши кров невинну. Вони ж сказали йому: що нам до того? Гляди сам. І, кинувши срібники в храмі, він вийшов, пішов і удавився. Первосвященики ж, взявши срібники, сказали: не дозволено класти їх у скарбницю церковну, тому що це ціна крови. І, скликавши раду, купили за них землю гончареву для погребіння подорожніх. Тому і зветься земля та «землею крови» до цього дня. Тоді збулося сказане пророком Єремією, який говорить: і взяли тридцять срібників, ціну Оціненого, Якого оцінили сини Ізраїля, і дали їх за землю гончареву, як сказав мені Господь.»(Матфій, 27,6 – 8).

А от про психологію такого гендлю і відношення до нього тим хто чинить його і простим людом, що живе по Законам Небес Леся Українка оповіла по-іншому. А саме, після того як один із персонажів драми – Прочанин, випадково зустрів на своєму шляху Юду й не знав його, й попросив у того води напитися, а потім завів розмову про землю, що обробляв у той час Юда, й про гроші, що десь взяв простий землероб для викупу, мабуть, дорогої землі біля столиці Іудеїв, і зрозумів, що ті гроші «виручені» Юдою за продаж людини та ще й свого вчителя. Тож із здивуванням спитав прочанин того пенделя, як же можна продавати Людей.

А той:    Юда
(з понурим жартом)
Так само продають їх, як і все,
як гуси, як худобу: поторгують
і вдарять по руках. Ти ж думав як?
А потім з рук у руки віддають їх
тому, хто купить. От і все. Не бачив?

Тож Прочанин від усього людства, що «славить Право» прокляв такий вид діяльності (бізнесу), але ж юди й цього не розуміли:

Юда
Не тобі мене клясти,
бо він простив мене!

Прочанин
(обертається)
І після сього
ти не завісився?!
(Плює.)

Юда
Ні, не простив!
Я пригадав – він докорив мені.

Прочанин
(перекривляє з огидою)
«Він докорив!» – Тебе убити мало!
Здіймає камінь і кидає на Юду, але камінь не долітає до Юди. Прочанин не оглядаючись спускається стежкою в яр і криється з очей.

Юда стоїть хвилину, стиснувши голову руками, далі стукає себе кулаком по голові, хапає мотику і, не розгинаючись, не втираючи поту, працює до нестями. / Леся Українка, «На кровавому полі» /

За мотивами негідності, втрати небесної (духовної) людяності Леся Україна на кануні соціальних революцій царської Росії написала ще одну більш трагічну драму. Трагічну і провідницьку для всього людства (особливо слов’янського!) при спотворенні ізвічних Законів Праві під виглядом глибокої і обманної праведності та фанатичної релігійності. Це поема «Руфін і Прісцілла». Де Леся, як Касандра  долі України, перед твореннями у царській Росії, так званої, «соціалістичної революції» описала рядовий сюжет відношення світських людей древнього Риму, а саме Руфіна, його жінки Прісцілли та молодого проповідника  уже зачатого світового християнства – Парвуса, що заманював Прісціллу до своєї когорти світового владарювання. От уривки діалогів із цієї поеми:

Парвус
… Гадаєш, я за себе
злякався, як спинив твою жону?
Я дбав за спільну справу. Що ж до мене,
я ідолянам не вступаю з шляху,
не час тепер мовчати. В нас тепер
іде свята війна за оборону
небесної держави, і боротись
ми всі за неї мусим до загину,
хто чим здолає, – хто вогнистим словом,
хто вчинками проречистими. Горе
байдужому! Лиху полову спалить
господь своїм вогнем.

Руфін
Лиха полова,
то се, либонь, – такі, як я?

Прісцілла
Що ти говориш?!

Руфін
Тільки думку щиру.
Адже в його листах, у кожнім слові,
загонисту вояцьку вдачу видно:
він словом бив, немов вояк мечем,
дарма що про любов умів балакать.
Він бешкети чинив за справу віри,
немов преторіанець за образу
орла імперії, – єдина зміна,
що знак ягняти став замість орла…

Прісцілла
Се зміна не мала… ти мало знаєш
апостолові твори, щоб судити.

Парвус
Вся ваша ідолянська красномовність,
усе письменство ваше – порох, цвіль
проти писання праведників божих, –
ти їх коли читав?

Руфін
Признатись мушу:
мені не до душі писання ваших
учителів. Мене той стиль простацький,
безладдя в доказах і рабство думки
аж до живого серця порива!

Руфін
Не розумію, як могла ти взятись
сю погань переписувать.

Прісцілла
Руфіне!

Руфін
Та як же маю я назвать болото
як не болотом? Тут уже немає
і того талану, що в листах Павла
усе-таки просвічує крізь нелад,
і грубу форму, й забобони всякі.
Тут доказу ні одного. Ні факту,
ні рації поважної, все «чуда»
такі, як перегін в свиней бісів,
та ще якісь рогаті силогізми,
позичені в софістів з передмістя.

Парвус
Що з того, що у Цельза тії «факти»
нанизані на ниточку, мов перли
дешеві на торзі, – вони фальшиві!

Прісцілла
Що з тих «поважних рацій», як не можуть
вони ні одного створити дива
у людських душах так, як то створили
перекази чудові галілейські,
що цвітом невмирущим зацвіли
серед пустині людського невірства?

Руфін
(все дивлячись у рукопис)
Ти ж тільки слухай, що се за слова
(читає)
«гадючий виродку», «нащадку пекла»,
«душе смердяча»…
(Опускає рукопис.)
бридко вимовляти.
Наперчено, немов погана юшка!
То се така лагідність християнська?
То се така свята премудрість ваша?

Парвус
Ні, се такий вогонь святого гніву!
Ні, се таке святе безумство віри,
що не дає нам, християнам, бути
такими, як філософ Цельз премудрий!… / Леся Українка, «Руфін і Прісцілла» /

Дивовижно, що Леся Українка передбачила не тільки наслідки «жовтневого перевороту» для слов’ян, а й зробила касандрівські кодування  в  іменах дієвих осіб, наприклад Парвус. Так, того Олександра Парвуса (Ізраїля Гельфанда), що допоміг младотуркам скоїти геноцид вірменського народу (знищено півтора млн. людей – дорослих і дітей всього за два роки), а потім, що був організатором планів і фінансування «соціалістичного» перевороту 1917 р. у Російській імперії. От тезиси його плану: «План революції в Росії». Меморандум Олександра Парвуса (Ізраіля Гельфанда). (Тут тільки заголовки):

Фото Парвуса, що так відповідає портрету теперішнього міністра освіти України:

Фото Парвуса, що так відповідає портрету теперішнього міністра освіти України:

«Підготовка масового політичного страйку в Росії…
Конференція вождів російських соціалістів…
…У з’їзді повинні взяти участь:
1) соціал-демократична партія більшовиків;
2) партія меншовиків;
3) єврейський «Бунд»;
4) українська організація «Спілка»;
5) польська соціал-демократична партія;
6) соціал-демократична партія Польщі;
7) соціал-демократична партія Литви;
8) фінська соціал-демократія.
З’їзд відбудеться, тільки якщо заздалегідь вдасться досягти єдності з питання про початок прямих акцій проти царизму.
Можливо, що з’їзду повинна передувати нарада більшовиків і меншовиків російської соціал-демократичної партії.»
/За публікацією: «Російська імперія – розквіт та занепад» (фотографії та документи (1896-1920)», Елізабет Хереш./

Цей план за гроші (більше як 40 млн. золотих рублів) німецької влади та банкірів було виконано в жовтні 1917 р. За декілька місяців була сформована нова влада — нової (за лозунгами «революціонерів») уже «народної», «демократичної» Росії. Було сформовано за короткий час когорта — біля п’ятисот різного рангу високо посадовців влади, що більше як на 95% складалася із іноземців (в основному – євреїв!). Поіменні списки всіх органів влади вже «народної» Росії були приведені ще у 1921 році кореспондентом англійської газети «Морнінг пост»  Віктором Марсденом – в брошурі «Євреї в Росії. Зі списком євреїв в совітцькій владі Росії»). Таким чином, знову був створений Новий (вже — більшовицький) Каганат. Трагедію російського та інших народів (особливо – українського!) від діяльності такого Нового Каганату тепер відома всьому Світу.

А що же означує таке магічне слово — парвус.   А, от:

Парвус – срібна монета (денарій) в Римській імперії, древній Саксонії чи старослов’янське малъ – малий (малозначущий) відповідне уже латині — parvus, чи кодоване із івриту — מל (маль) – «той хто робить обрізання». Отож, ОоЙй! Па_Рус! Порвали Парвус, порвали парус довіри до «перманентних революцій», що є й полюціями світової «інтелігенції».

І от, знову не вийшло у іудейського племені створити свою державу по сусідству із споконвічно землеробськими слов’янськими племенами (тепер – етносами!). Правда за часи Сталіна єврейська громада (очолював яку головний рабе – Міхоелс) пробувала  домовитись із владою СРСР щоб зробити свою автономну республіку. Вони запросили віддати їм Крим, де ще за часів Хазарського Каганату був створений і Кримський каганат на основі караїмів. І це не получилося. Міхоелса по прямій вказівці Сталіна убили у Мінську. Правда Сталіним  була, все ж, створена ще у 1934 році єврейська автономну область – Біробіджан… який щось сам по собі не став для євреїв землею обітованою («Коли єврейське козацтво повстало, в Біробіджані був переворот-переворот, а хто захоче захопити наш Бердичів, тому фурункул схопиться на живіт!» Стругацькі, «Град приречений».), хоча іудеями уже проповідувався  скрізь історичний псалом сусідського співжиття:

«Положилъ еси насъ [поношеніе] сосЂдомъ нашымъ, подражненіе и поруганіе сущымъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу во языцЂхъ, покиванію главы въ людехъ.» /Псалом 43, ст. 14 и 15/.

This entry was posted in Знания, Опыт, Мудрость. Bookmark the permalink.

Добавить комментарий